Війни художників - Станіслав Стеценко

— Його збив автомобіль. І ти маєш засвідчити, що його дійсно збив автомобіль і що він не піддавався тортурам. Тебе хіба не проінструктували? — Єпіфанцев зупинився, відсапуючись. Після кожного слова він робив паузу, гучно видихав повітря із звуком «хи-с-с».

— Проінструктували. У Москві. І тут — Кобулов. У загальних рисах. Але це вперше мені доводиться розкопувати могилу, аби визначити причину смерті. Дивно, ця людина приїхала з СРСР в Берлін і тут потрапила під колеса автомобіля. Міг би це ж саме зробити і в Москві.

— Що тут дивного? По-перше, він приїхав кілька років тому, — Єпіфанцев витер рукавом з лоба піт. — А по-друге, всі ми колись помремо. Хтось під колесами автомобіля, хтось на руках у невтішних родичів. Ми всі знаємо, коли і де народилися, але ніхто не знає, де помре. Кожному — свій кінець. Ідіот, копай там, де земля м’яка, ти вже вийшов за межі могили!

— А все-таки мені це діє на нерви. Навколо повно черепів і кісток у напівзотлілому савані! — Остапчук збив землю з леза лопати об край могили.

— Тут немає ніякого савану. Кладовище свіже, і мертвяки ще не встигли зотліти. І тут хоронять невідомих з моргу або одинаків. Вони або голі, або в якомусь дранті.

За парканом почулися голоси, потім кроки, і вони миттю замовкли і присіли у викопаній ямі.

— Гестапо? — злякано запитав патологоанатом.

— Ні, — похитав головою Єпіфанцев. — Парочка. Хлопець і дівчина.

— Чорт, — тихо вилаявся Осадчук. — Здається, справді якась парочка.

Голоси не віддалялися. Почулися поцілунки, що перейшли в сопіння й охання.

— Знайшли місце, — тихо сказав Єпіфанцев. — Іще б на могилі прилаштувалися.

Хвилин за двадцять шум стих, і голоси почали віддалятися.

— Швидко ж вони впоралися, — кинув Єпіфанцев.

— Слабак той фріц, — зауважив Остапчук. — Не зміг принести справжнє задоволення фрау.

— Фройляйн, — виправив патологоанатома Єпіфанцев.

— Що? — не зрозумів Остапчук.

— Не фрау, а фройляйн. Давай копати.

Могила була зовсім неглибокою, земля м’якою, і хвилин за тридцять саперні лопатки вже шкребли по дереву.

— Сподіваюся, ми не будемо витягати домовину нагору? — запитав патологоанатом.

— Якого чорта, треба лише підважити ляду. Тьфу, кришку.

Єпіфанцев вставив цвяходер у ледь помітну щілину під кришкою і навалився всім тілом. Кришка заскреготіла цвяхами, що гнулися і видиралися з дерева, і піддалася. Здається, труна була забита всього чотирма цвяхами. Метал у рейху був ледь не на вагу золота. Його не вистачало на танки й літаки, і ніхто не збирався витрачати його на безхатьків. Стукнуло дерево об дерево. У світлі місяця було видно труп — босий, у темних брюках і светрі. Біліло обличчя з відкритим ротом і відкритими очима.

— Боже, наче дивиться на нас! А який сморід! Я чув, що, вдихнувши трупний запах, можна швидко врізати дуба, — боязко сказав Єпіфанцев. — Дивись. Тепер твоя справа.

— Дивлюся, тут жодного садна.

— А ось тут? — Єпіфанцев і собі нахилився до покійника. Вказуючи пальцем, але водночас намагаючись не торкатися покійника.

— Ні, це пергаментні трупні плями. Сліди висихання. А ось гематоми від крововиливів. Це можуть бути сліди від автокатастрофи.

— Яка гидота! — скривився Єпіфанцев. — Он якісь личинки.

— Та заткни ти пельку. Посвіти сюди.

— Не можу, мене зараз знудить! Жахливий сморід! Можна, я не буду на це дивитися? Урешті-решт, це твоя справа.

Єпіфанцев відвернувся від домовини і важко навалився на край могили. Уткнувся обличчям у духмяну траву. Запах трави на якийсь час перебив трупний дух.

— Звичайна суміш сірководню і метану. Результат гідролізу й гідрогенізації жирів. Дай ліхтаря, що ми маємо тут побачити?

— Пошкодження трупа, що не могли виникнути внаслідок автокатастрофи, я ж тобі вже кілька разів пояснював! — нервово кинув Єпіфанцев.

— Дай мені рукавички.

Було чути, як Остапчук шарудить біля голови, потім почувся стукіт. Голова вдарилася об дерево.

— На голові жодного пошкодження. Не схоже, що він побував під автомобілем. Думаю, він помер своєю смертю. Давай зазирнемо під светр.

— Зазирай сам, мля, я не можу дивитися, мене нудить від цього солодкого запаху.

Патологоанатом підняв светра. На грудях проступили білі плями й плями плісняви.

— Під светром…

— Яким светром? — раптом майже вигукнув Єпіфанцев. Його відразу перестало нудити. — Він мав бути у костюмі! Присвіти в обличчя!

Затискуючи пальцями ніс, Єпіфанцев зазирнув трупу в обличчя. Обличчя розпухле від трупного розкладу змінилося. І він міг би не впізнати колегу по роботі. Але труп був лисим! А Ігуменов був блондином з розкішною шевелюрою.

— Це не він! Все, закінчуємо.

Вони взяли кришку з обох боків і накрили домовину.

— Приб’ємо кришку цвяхами? — запитав патологоанатом.

— До дідька! Покійнику все одно, а нам зайвий шум.

— Давай. Швидко!

Вони накрили домовину кришкою, потім сопіли хвилин двадцять, орудуючи саперними лопатками.

— Здається, землі не вистачає, — сказав Осадчук.

— Нічого. Не думаю, що гестапо контролює своїх покійників. — Мля, мене переслідує цей запах, я нічого не можу зробити.

Єпіфацев раптом нахилився, схопився двома руками за живіт, і його вирвало.

14 квітня 1940 року, 22 год. 14 хв.

Москва, Кремль

— Інше тіло? — здивовано запитав Сталін Берію, що сидів навпроти нього за обіднім столом.

Зустріч відбувалася опівночі в квартирі Сталіна в Кремлі. На столі стояла ваза з фруктами і відкоркована пляшка «Кіндзмараулі». На Берії був