Війни художників - Станіслав Стеценко

У тебе кілька хвилин. Ти зможеш працювати в гестапо. Ніхто в СРСР ніколи не дізнається, куди ти зник. Повір, ми зможемо це зробити. Ти пручаєшся абсолютно даремно, — він дістав з кишені пачку цигарок. Запропонував колезі. Вони відійшли до вікна, відкрили кватирку і запалили.

Палили кілька хвилин. Потім загасили цигарки і підійшли до Ігуменова.

— Ну що, гер Ігуменов, яке буде ваше позитивне рішення? — запитав товстун.

Ігуменов підвів погляд і похитав головою. І раптом плюнув, плювок не вдався, націлений у живіт товстуна, він не долетів і упав гестапівцю на черевик. Це був далекоглядний прийом: розлютити гестапівців і нехай вони його вб’ють якомога швидше!

Товстун наморщив чоло. Нахилився, витер черевик хустинкою і кинув її до кошика зі сміттям. Гестапівці перезирнулися. Було зрозуміло, що клієнт виявився складним. І розговорити його буде не так просто. Стали по обидва боки стільця. Один ударив Ігуменова у щелепу справа. Стілець хитнувся, але другий гестапівець швидко вирівняв його, ударивши Ігуменова зліва. Вони працювали над ним, як над боксерською грушею на тренуванні. Били здебільшого відкритими долонями, аби швидко не втратив свідомість.

За 10 хвилин обличчя Ігуменова уже нагадувало криваве місиво.

Упевнившись, що той уже втратив свідомість, товстий приніс банку води. Повільно вилив Ігуменову на голову. Коли той прийшов до тями, запитав:

— Ну ти тепер зрозумів, чим є зараз твоє життя, чого воно варте і що ми можемо із тобою зробити?

«Мені все одно, — подумав Ігуменов. — Якщо після зустрічі зі мною візьмуть Кузелю, то в Москві зі мною станеться те ж саме. Або навіть гірше. А потім те ж саме в Конторі зроблять з моєю дружиною в мене на очах».

— Я вимагаю зустрічі з радянським послом, — його розбиті губи розпухли і заважали говорити. Він не говорив, а хрипів. — Я дипломат!

Після повторної обробки і другого «душу» гестапівці розстебнули браслети, й обм’якле тіло впало на підлогу.

Вони спробували посадити його на стілець, та тіло вже підкорялося лише силі тяжіння. Один з гестапівців присів і підпер голову Ігуменова дулом пістолета. Побачивши, що той відкрив очі, запитав:

— Скажи, до кого ти ходив в інститут, і все закінчиться, або я стріляю.

Ігуменов спробував хитнути головою, але пістолет не дозволив цього зробити. Утім, гестапівець жест зрозумів.

Гримнув постріл. Гестапівець, перед тим як натиснути спуск, повернув пістолет убік. До того ж патрон виявився холостим.

Тіло, яке більше не підтримувало дуло пістолета, сповзло на підлогу. Коли його повернули на місце, з очей Ігуменова текли сльози. Розбиті губи і щоки тремтіли.

Гестапівці знали, що саме в такому стані підслідні, як правило, починають ламатися.

Жилавий розтиснув Ігуменову пістолетом зуби і рвучко увігнав дуло в рот. Ігуменов закашлявся від осколків зубів.

— З ким ти контактував?

Але вони нічого не знали про дружину й доньку Ігуменова. Про МДУ, про Колиму і про те, що трапляється там з гарненькими москвичками.

— Тобі треба подумати?

Він ледь спромігся кивнути головою, що сіпалася від нервового тику. Йому потрібен перепочинок.

— Подумай. У тебе буде час до завтра. Але лише до завтра.

Товстий натиснув кнопку виклику, з’явилися два тюремники.

— Цього у карцер. У кубик.

Тюремники потягли тіло, за яким залишався кривавий слід. Тіло вкинули в кам’яний мішок два на два метри по периметру і такої ж висоти. З кам’яною лавкою. Це і був кубик. У кубику він пробув добу.

Згори швидше за все досить потужний насос нагнітав холодне повітря. За законами фізики воно опускалося вниз, витісняючи тепліше.

Він заповз у куток, підтягнув ноги до грудей. Та врятуватися від холоду, що, немов голками, пронизував розбите тіло, було неможливо.

10 квітня 1940 року, 9 год. 26 хв.

Берлін, вул. Принц-Альбертштрасе, комплекс будівель гестапо

Охоронці посадили Ігуменова на стілець і вийшли. Він знову був віч-на-віч зі своїми вчорашніми катами.

— Твій час на роздуми повністю вийшов, з ким ти контактував в інституті? — жилавий відразу перейшов до справи.

Ігуменов промовчав. Намагався відтягнути те, що мало далі статися. На мить. На секунду. На кілька секунд.

— Будеш говорити?

Він кивнув.

— Говори!

Він промовчав. Вони знали цей спосіб — намагання відстрочити страждання хоч на хвилину, хоч на мить. І тому відразу удар гумовим кийком товстуна ззаду по шиї звалив Ігуменова на підлогу. Сьогодні голову не чіпали. Вони зірвали з нього одяг, кілька хвилин обробляли його кийками по п’ятках і по нирках. Він кричав. Чи, може, то мимоволі кричав його голос? Голос тепер жив окремим життям.

Його перекинули обличчям догори.

— З ким ти контактував в інституті?

Вони поставили з обох боків від його голови два електрообігрівачі.

— Обережно, щоб не зайнялося волосся, — сказав товстий.

Вони палили біля вікна, з цікавістю спостерігаючи, як Ігуменов сіпав головою, намагаючись віддалити обличчя від одного обігрівача і наражався на інший. Запахло смаженим м’ясом. Допалили. Товстий відсунув обігрівачі вбік, хлюпнув на Ігуменова водою.

— Ми знаємо, що ти забезпечував зв’язком з резидентом вашого нелегала в Берліні. Ця людина давно працює на нас. Тому ти під ковпаком. Ти давно вже був під ковпаком. І коли ти увійшов до інституту, ти спалив усі мости. Інститут — секретний заклад. Людина, яку ти два роки забезпечував зв’язком, працює на нас. Ти не віриш?

Він хитнув головою.

Вони посадили його на крісло.

Із розбитого рота