Війни художників - Станіслав Стеценко

— Той десант допоможе, як мертвому припарка! Гітлеру таланить. Скрізь бліцкріг! А ми не змогли впоратися з Фінляндією. У нас немає армії, Лаврентію! Є стадо віслюків у погонах! Що ще? Які агентурні дані з Німеччини? — він поклав відкриту коробку цигарок на стіл. Зламав одну й розсипав тютюн на стіл. Видно було, що він нервує. Вилаявся: «Твою мать!» — змахнув тютюн на підлогу, взяв наступну цигарку. Підвів очі на Берію, побачив, що той уважно спостерігає. — Лаврентію! Не стій за спиною. Не люблю. Сядь сюди, — кивнув у бік столу.

Берія здригнувся від зміни тону. Сів на стільця. Випростав спину:

— Загалом нічого екстраординарного не відбулося, товаришу Сталін!

— А ординарного? Що там наші німецькі партнери, хай їм біс?

Берія на секунду замислився.

— Нашого зв’язкового, що працював під дипломатичним прикриттям як радник посольства, у Берліні збив автомобіль, — щойно доповів Захар. — Але не думаю, що це варте вашої уваги.

— Збив на смерть? — зацікавився Сталін.

— Так точно!

— Як це трапилося? — вождь нарешті впорався із цигарками і заходився набивати і розкурювати люльку.

— «Мерседес» зачепив його крилом і зник.

— Випадковість? — Сталін помахав долонею, розганяючи клуби диму, й підняв очі на Берію.

— Важко сказати. Швидше за все випадковість. Ми намагалися оглянути тіло. Але…

— То що — але? Тіло оглянули?

— Тут проблема, Кобо. Німці поховали тіло.

— Як це — поховали? — вже явно роздратовано запитав Сталін. На його обличчі з’явилася гримаса нерозуміння, що поступово перейшла в гримасу невдоволення. — Взяли і поховали нашого дипломата? Ти розумієш, що говориш?

— Кажуть, що поховали як тіло невідомого. Буцімто при ньому не було документів, — наче виправдовуючись, бурмотів Берія. Він боявся раптового спалаху гніву вождя. Але обійшлося.

— Це дуже підозріло, Лаврентію!

— Згоден, товаришу Сталін.

Сталін підвівся і в глибокій задумі довго ходив по кабінету. Нарешті сказав:

— А якщо німці почали проти нас якусь гру? Тобі це не спадало на думку? Треба якось без скандалу, щоб не дратувати німців, пересвідчитися, що його дійсно збив автомобіль, а не вбили в гестапо.

— Як? — брови у Берії піднялися. Він розвів руками. — Невідомо навіть, де могила.

— Це твоя справа, Лаврентію. Думай! Не знайдеш могилу зв’язківця, поїдеш у турму.

13 квітня 1940 року, 02 год. 23 хв.

Берлін

Двоє — радник посольства Єпіфанцев і військлікар-патологоанатом Осадчук, спішно відряджений НКВС із Москви до Берліна під виглядом дипломата, підійшли до одного з берлінських кладовищ із тильного боку. Це на випадок, якщо хтось буде стовбичити біля входу. Автівку залишили за кілька кварталів і довго блукали похмурими завулками між бетонними парканами й будинками з темними вікнами, схожими на складські приміщення. Не горів жоден ліхтар — Берлін боявся нальотів французької і британської авіації. Щоб не привернути увагу випадкових перехожих біля входу, перелізли через невисокий бетонний паркан, передаючи один одному чималий згорток — дві саперні лопатки і металеву сокирку-цвяходер. Саме в цьому районі кладовища були безіменні могили. Тут ховали тіла, які ніхто не шукав. На могилах лише номери без прізвищ і дат смерті.

— 134, 135, 136, — рахував уголос Єпіфанцев.

— Говори тихше, хай тобі біс! — роздратовано зауважив йому Осадчук.

— Тихіше, голосніше, яка, на хрєн, різниця! Все одно, якщо нас тут застукають, будемо мати халепу. А покійників, я сподіваюсь, наші розмови не потривожать, — сплюнув крізь зуби Єпіфанцев.

Дерева похмуро і невдоволено хиталися, то пропускаючи, то затуляючи місячне світло. Місяць був повний, хмар — мало. З одного боку, в цьому був позитив — їм не потрібен був ліхтарик, а з іншого — метрів за п’ятдесят їх уже було видно як на долоні.

— Якщо когось зустрінемо — відразу кидай згорток на землю, — порадив Осадчук. — Краще в кущі.

— Не лізь не в свою справу, — відрізав Єпіфанцев. — Я тут головний і чудово знаю, що маю робити. Головне, щоб до того моменту, коли нас застукають, ми не почали копати. А потім уже щось кудись кидати не має сенсу.

Вони дійшли до могили з номером 140 — тут ряд закінчувався. Виявилося, що їм треба повернутися майже до паркана, якого вони щойно перелізли. Єпіфанцев вилаявся.

Піднявся вітер, і тепер шурхотіння гілок дерев та ковили глушило їхні кроки.

— 156! Ось вона! — нарешті сказав Осадчук.

Могила знаходилася майже на краю кладовища, під самим парканом. Обидва зраділи — тінь від паркана трохи маскувала їх під місячним світлом.

— Мля, нас може тут побачити будь-хто і стукнути в гестапо, — сказав російською Осадчук. Було помітно, що він сильно нервує.

— Говори німецькою, — відповів Єпіфанцев. — Давай копати!

— Чого боятися? У нас же дипімунітет.

— Але ж повинні ми будемо якось виправдати те, що знаходимось біля розкопаної могили! Якщо попадемося, то Кобулов нам не подарує.

— Заткни пельку й копай.

Вони дістали саперні лопатки і почали швидко розкопувати свіжу могилу.

— От лайно! Ніколи не думав, що мені доведеться викопувати покійника, — важко дихаючи, пробурмотів Єпіфанцев. — Ще й вітер піднявся і виє так, ніби сто чортів. Вірніше, сто покійників.

— Не говори тут про сто покійників.

— А що, мороз по шкірі? Чи волосся дибки? — глузливо запитав Єпіфанцев.

— Ні, я матеріаліст і атеїст. Член партії. Якщо людина померла, то померла. Тіло згниє і перетвориться на тлін. І не більше того. А що сталося з цим покійником? — пихтів Осадчук, з натугою викидаючи груддя землі з могили.