Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

сидіння, вона взялася шукати листа, але, звісно, не знайшла. «Який жах! Пан Касіваґі й так жив у постійному страху від самої думки, що наш пан дізнається про той випадок... І саме тоді несподівано стається така біда! Ви зовсім, як дитина! Через вашу необережність Касіваґі вас колись побачив, а побачивши, не міг забути і довго домагався зустрічі з вами... Та я й уявити собі не могла, що справа зайде так далеко. Ой, як мені жаль вас обох!» — прямо сказала Кодзідзю, бо вважала принцесу дуже молодою і покірною. І та, нічого не відповідаючи, лише мовчки плакала. Почуваючись зовсім хворою, вона ні ріски в рот не брала, а її служниці нарікали: «Та хіба можна її залишати в такому стані? Пані Мурасакі вже зовсім одужала, а пан тільки про неї і турбується».

Знайдений лист здався Ґендзі вельми підозрілим, тож, коли поруч не було нікого, він прочитав його кілька разів. «Може, його написав хтось з її прислуги, наслідуючи почерк Касіваґі?» — думав він, але деякі вирази в ньому не залишали сумніву щодо його автора. Касіваґі писав, що протягом багатьох років безперервно думав про неї, але й тепер, коли його мрія нарешті збулася, не знайшов душевного спокою. І хоча в цьому листі було багато зворушливих слів, але Ґендзі зневажливо подумав: «Хіба можна писати так відверто? Очевидно, що цього листа написала, на жаль, необережна людина. Скажімо, я колись завжди брав до уваги те, що мій лист може потрапити у чужі руки, а тому навіть у випадках, що вимагали подробиць, обмежувався лише натяками».

«Але все-таки що мені робити з принцесою? — запитував себе Ґендзі. — Може, її хворобливий стан — це наслідок вагітності?.. Яке нещастя! Чи зможу я і надалі дбати про неї, незважаючи на такий незаперечний доказ її провини?» Звичайно, він би не хотів вірити тому, що сталося, але не міг. Адже чоловік, дізнавшись про зраду коханої з іншим, віддаляється від неї, навіть якщо до того вважав її лише придатною для розваг. А що вже казати про зухвалу спокусу принцеси?.. Хоча і в давнину були випадки спокуси самого Імператора, але цього разу все було по-іншому. Прислуговуючи у найвищих покоях, чоловіки і жінки можуть вільно спілкуватися між собою, а тому не дивно, що в когось з них спалахне таємна пристрасть. Далеко не всі жінки розумні і доброчесні, навіть серед ньоґо і кої зустрічаються вельми недосконалі особи, які легко впадають в оману. Зрештою, найчастіше, якщо справа не набуває розголосу, винуватці залишаються на службі в палаці, а в світі ніхто ніколи не дізнається про те, що сталося. «Але як можна жінці, що користується моєю винятковою увагою, більшою, ніж та, з якою мене пов’язує справжнє почуття, нехтувати своїм опікуном? Такого в світі ще не бувало!» — обурювався Ґендзі. Легко може статися, що жінка на службі в Імператора, чимось невдоволена, почне дослухатися до чиїхось пристрасних умовлянь і відповідати на листи, бо деякі просто непристойно залишати без відповіді, і врешті-решт вступить з кимось у таємний зв’язок. Хоча її не можна не засуджувати, але все ж можна зрозуміти. А от хіба можна було уявити собі, що принцеса віддасть своє серце такій людині, як Касіваґі?

І хоча Ґендзі відчував досаду, але вирішив нічим цього не показувати. «А що, як покійний батько також усе знав і тільки вдавав, ніби ні про що не здогадується? — думав він, згадуючи свою молодість. — Що може бути жахливішим від того, що зробив я сам?» Справді, чи мав він право осуджувати того, хто заблукав на схилах гори, що має назву Любов?

Хоча Ґендзі намагався бути спокійним, але дружина бачила, що його щось непокоїть. «Він приїхав сюди з жалю до мене, бо я мало не розлучилася з цим світом, — подумала вона, — і тепер, напевне, тривожиться за принцесу». «Мені стало краще, — сказала вона, — а Третя принцеса, здається, нездорова. Тож не варто було вам так поспішати».

«Так, принцеса була нездорова, але нічого небезпечного в її стані немає, тож турбуватися нема чого. Від Імператора раз у раз приходять гінці. Мабуть, і сьогодні їй принесли листа. Оскільки її батько, імператор Судзаку, доручив мені піклуватися про принцесу, то я не забуваю про неї. А от моя найменша неувага викликає тривогу в серцях найвищих осіб, і я не хотів би їх засмучувати», — сказав Ґендзі, зітхаючи.

«Як на мене, насамперед треба подумати про те, чим невдоволена сама принцеса, — зауважила Мурасакі. — Може, сама вона й не нарікає, але обов’язково знайдуться жінки, які навіюватимуть їй погані думки. І це мене найбільше турбує».

«Я справді вражений тим, що ви, моя люба, так дбайливо ставитеся до принцеси й навіть про її прислугу не забуваєте, хоча вона завдала вам багато прикрощів, — силувано всміхаючись, відповів Ґендзі. — А от я, черства душа, думаю лише про те, щоб не образити Імператора».

Коли ж зайшла мова про повернення в садибу на Шостій лінії, Ґендзі сказав: «Ми повернемося туди разом. А тим часом ви набирайтеся сил».

«Я воліла б ще трохи відпочити тут. Їдьте першим, а я приїду, коли принцесі стане краще...»

За такими розмовами минуло кілька днів.

Раніше, коли Ґендзі довго не приїжджав, принцеса ображалася на його безсердечність, а от тепер, здогадуючись, що в цьому винна і її необачність, найбільше боялася того, що чутка про цей випадок дійде до батька. Касіваґі й далі посилав їй пристрасні листи, та як тільки перелякана Ко­дзідзю повідомила йому про те, що трапилося, впав у розпач. Коли ж це сталося? Він знав, що така таємниця рано чи пізно вийде назовні, і здригався від самої думка про це. Йому здавалося, що за ним стежить небесне око. А коли в руках Ґендзі опинилося незаперечне свідчення його злочину, Касіваґі відчув такий нестерпний сором, що його постійно проймало морозом, хоча в таку літню пору навіть ранкові та вечірні години не приносять прохолоди. «Господар садиби на Шостій лінії завжди добре ставився до мене, — думав Касіваґі. — Вирізняючи мене серед інших, він запрошував до себе як на розмови про державні справи, так і на розваги. І от чи посмію я показатися йому на очі тепер, коли він має право вважати мене нечесним, невдячним і зухвалим? Однак, якщо я зовсім перестану з’являтися в садибі на Шос­тій лінії, люди щось запідозрять, та й сам він остаточно впевниться у своїх підозрах». Від цих невтішних думок Касіваґі стало на душі так погано, що він перестав з’являтися навіть у палаці. Навряд чи його вчинок можна було назвати тяжким злочином, але йому здавалося, що його життя змарноване. «Адже я знав, що цим закінчиться, — думав він, каючись. — До того ж принцесі бракувало розсудливості й обережності. Взяти хоча б той випадок з кішкою... Тепер зрозуміло, чому Юґірі був такий роздратований її легковажністю». Здавалося, що, намагаючись вилікуватися від згубної пристрасті, Касіваґі навмисне шукав у принцеси хоч якихось вад. «Навіть особа такого високого походження, необізнана з життям, через необережне ставлення до своїх