Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

своїм сумним і задуманим виглядом. Мабуть, він і справді нездужав, бо навіть чудові танці не привертали його уваги. Але, як не дивно, саме до нього звернувся Ґендзі, вдаючи сп’янілого, з такими словами. Звичайно, все це скидалося на жарт, але в Касіваґі щораз сильніше билося серце й боліла голова, коли до нього доходила чаша з вином, а він лише пригублював її. Помітивши його хитрість, Ґендзі змушував його осушувати кожну подану чашу. Касіваґі зовсім зніяковів, від чого став привабливішим за будь-кого іншого з присутніх. Однак сам він почувався так погано, що, не витримавши до кінця репетиції, поїхав. Геть збентежений, він запитував себе: «Чого мені так тяжко на душі? Хіба я захмелів більше, ніж звичайно? Невже від докорів сумління в мене запаморочилася голова? Звідкіля в мене така легкодухість? Що ж зі мною сталося?» Насправді Касіваґі страждав не від скороминущого сп’яніння, бо невдовзі відчув, що йому стало зовсім погано. Батько, відставний Великий міністр, та його дружина, занепокоєні здоров’ям сина, наполягли на його переїзді до них. А що вже казати про те, якою нещасною почувалася його дружина Оціба, Друга принцеса?

Хоча в минулі дні душевного спокою Касіваґі не приділяв дружині особливої уваги, а лише тішив себе порожніми надіями, що все з часом владнається, але тепер від самої думки про остаточну розлуку відчув сум і співчуття до нещасної принцеси, яку через нього в майбутньому ніщо, крім страждань, не чекає.

Пригніченою була й мати Другої принцеси. «За всіма людськими звичаями, подружжя ніколи не мають розлучатися так само, як батьки постійно залишаються батьками. Мене дуже засмучує, що ви збираєтеся жити окремо, поки не одужаєте. А чи не краще вам нікуди не переїжджати? Спробуйте ще тут покращити своє здоров’я», — бідкалася вона, відділена від Касіваґі ширмою.

«Правду кажете. Коли я, незначна людина, отримав дозвіл на одруження з такою високою особою, то сподівався, що віддячу за цю честь принаймні тим, що житиму довго і зрештою виб’юся в люди. Однак, на жаль, через хворобу ви так і не встигнете переконатися в моїй відданості. Здається, я тут довго не затримаюсь, але й покинути цей світ спокійно не можу...» — зітхнувши, відповів Касіваґі.

Вони обоє довго плакали, і Касіваґі не міг негайно виїхати. Але стривожена його долею мати знову прислала по нього: «Чому Ви не хочете відвідати своїх батьків? Хоча я маю багато дітей, але насамперед згадую Вас, коли почуваюся самотньою і в зустрічі з Вами шукаю розради. А тепер ви лишаєте мене в жорстокій непевності...» Що й казати, її нарікання було справедливим.

«Я був первістком, і, може, тому мене завжди любили більше, ніж інших дітей. А тепер мати сумує і непокоїться, коли мене не бачить навіть протягом короткого часу. Великий гріх був би не зустрітися з нею тепер, коли я відчуваю, що недовго мені залишилося жити. Я ніколи собі цього не пробачу. Якщо почуєте, що мій стан безнадійний, приїжджайте таємно до мене. Я обов’язково хочу ще раз побачитися з вами. Я нерозумна, нікчемна людина, і мені шкода, що я завдав вам стільки прикрощів. Та чи міг я знати, що моє життя буде таким коротким. Я помилявся, коли вважав, що в майбутньому довго житиму», — сказав Касіваґі дружині й, схлипуючи, поїхав до батьків, а вона залишилася сама зі своїм невимовним горем у душі.

У батьковому домі Касіваґі з нетерпінням чекали, і після приїзду усіма засобами взялися його лікувати. Його хвороба не була наглою, але він уже давно нічого не їв, навіть мандаринів не торкався, і став таким слабим, що здавалося, ніби якась невідома сила тягне його на той світ. В свою чергу, Ґендзі, вражений таким прикрим поворотом подій, поспішив неодноразово висловити своє співчуття Великому міністрові у відставці. А ще більше побивався Юґірі, давній близький друг Касіваґі, засмучений його недугою.

Вшанування імператора-монаха Судзаку призначили на двадцять п’ятий день. І хоча таку дату не можна було назвати вдалою, бо один з найвидатніших чоловіків столиці тяжко хворів, а його рідні й близькі глибоко сумували, а проте свято, яке і так довго відкладалося, скасувати було неможливо. Ґендзі з жалем уявляв собі, як через це тяжко на душі у Третьої принцеси. Як вимагав у такому випадку звичай, він замовив читання сутр у п’ятдесяти храмах, а в монастирі, де перебував імператор-монах Судзаку, сутри Дайніці[407].

Дуб

Головні персонажі:

Ґендзі, 48 років

Касіваґі, Уемон-но камі, 32(33) роки, старший син Великого міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Третя принцеса, Сан-но мія, 22(23) роки, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Великий міністр у відставці, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Акіконому, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Імператор Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — син імператора Кіріцубо)

Нинішній Імператор, Кіндзьо, син імператора Судзаку і наложниці Сьокьоден

Імператор-монах, імператор Судзаку, старший брат Ґендзі, батько нинішнього Імператора і Третьої принцеси

Кобай, Садайбен, молодший брат Касіваґі

Оціба, Друга принцеса, принцеса з дому на Першій лінії, дочка імператора Судзаку, дружина Касіваґі

Юґірі, Удайсьо, 27 років, син Ґендзі та Аої

Кумої-но карі, дружина Юґірі, дочка Великого міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Поки Касіваґі отак безперервно страждав, а хвороба ніяк не відступала, старий рік змінився новим. Він бачив, як побиваються над ним батько-мати, і розумів, що його бажання вкоротити собі віку до добра не приведе, бо, покинувши їх раніше, ніж дозволяє природній порядок, вчинив би великий гріх. Але, з другого боку, що могло б затримати його на цьому світі? «Честолюбний з дитинства, — думав Касіваґі, — я завжди прагнув хоч у чомусь, чи то у службових чи в особистих справах, перевищити інших, але, на жаль, мої наміри щоразу виявлялися нездійсненними і я, зневірившись у собі, став нарікати на цей осоружний світ. І от тоді в мене зародилося бажання готуватися до прийдешнього життя, але з часом я зрозумів, що не знайду спокою «в горах і полях»[408], уявивши собі, якого горя можу завдати батькам. Отож я залишився сяк-так жити, як досі жив, аж поки нарешті не накликав на себе такої біди, що соромно показуватися людям на очі. Але я розумію, що сам винен у всьому і не маю права когось осуджувати. Видно, така моя доля, визначена попередніми народженнями, тож не варто скаржитися богам і буддам. «З сосною віковічною роками нікому не зрівнятися...»[409] , тож якщо раніше чи пізніше всім доведеться покинути цей світ, чому б мені не піти з нього тепер, поки за мною ще хтось сумуватиме? О, якби я міг сподіватися, що почую хоч одне слово співчуття від неї, то вважав би його свідченням кохання, якого я зазнав, «мов та комаха влітку, що без тями летить на полум’я, згораючи дотла»[410]. Якщо ж я і далі житиму, то від неслави серед людей і мені, і їй доведеться зазнати тяжких душевних мук. А якщо я покину цей світ, то, може, мені пробачить той, хто, напевне, осуджує мій негідний вчинок. Все зникне, коли я дійду до останньої межі свого життя. Інших злочинів я не скоював, а тому хіба не можу сподіватися на співчуття того, хто