Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
«І вчора, і сьогодні з ранку вам було краще, — казав він стривожено. — Чого ж тоді ви раптом так ослабли?»
«А що я можу вам сказати? На жаль, жити мені лишилося зовсім недовго...» — відповів Касіваґі, й сльози потекли з його очей.
Того дня надвечір принцеса раптом відчула біль, і служниці, впізнавши в ньому ознаки переймів, заметушилися і сповістили про це Ґендзі, який відразу поспішив прийти. «О, як би я радів, коли б не мав ні найменшого сумніву, що дитина моя!» — думав він і, щоб не збуджувати в оточення зайвих здогадів, велів запросити монахів-заклиначів, серед них і наймудріших, справляти голосні молебні та інші рятувальні обряди в покоях принцеси. Всю ніч принцеса мучилася, а на світанку розродилася. Коли Ґендзі дізнався, що народився хлопчик, то подумав: «От прикрість! Якщо він виявиться схожим на батька, то, на жаль, таємниця розкриється. А от якби це була дівчинка, то схожість можна було б якось приховати, скажімо, нікому її не показувати. Зрештою, може, з хлопчиком і не буде занадто багато турбот, навіть якщо в когось з’являться якісь сумніви. І все-таки дивно! Напевне, це відплата за провину, яка все життя мене лякає. Якщо відплата так переслідує мене вже в цьому житті, то хіба я можу сподіватися на зменшення гріха в майбутньому народженні?»
Жінки-помічниці, які нітрохи не здогадувалися про таємницю народження дитини, ревно клопоталися навколо неї з думкою про те, що вона, народжена від принцеси імператорської крові, займе в душі немолодого Ґендзі особливе місце. Всі належні обряди справлялися з небаченою пишністю. Із садиби на Шостій лінії надійшли розкішні подарунки і навіть звичайні таці, підставки і столики, використовувані в таких випадках, наче змагалися між собою надзвичайно тонкою роботою. Уночі п’ятого дня від Імператриці-дружини[412] породіллі піднесли святкове частування, а її служниць згідно з їхніми званнями обдарували не менш щедро, ніж під час величних церемоній у палаці. У всіх покоях садиби на Шостій лінії всю нижчу прислугу і службовців домашньої управи урочисто пригощали ритуальною рисовою кашею та рисовими колобками. Того дня там зібралися не лише чиновники зі служби Імператриці на чолі з її управителем, але й з палацу імператора Рейдзея, що пішов на спочинок. Уночі сьомого дня Імператор також офіційно відзначив народження Третьою принцесою дитини. Відставний Великий міністр мав бути серед почесних гостей святкової церемонії, але, стурбований хворобою сина, обмежився лише письмовим привітанням. На свято прибули всі принци крові й високі вельможі. Справивши належні обряди з великим розмахом і тим самим засвідчивши виняткову увагу до новонародженого, Ґендзі, охоплений сумнівами, ніяких радісних музичних вечорів не влаштував.
Оговтавшись від болю і страху, якого їй раніше не доводилося зазнати, принцеса, крихка і тендітна, відмовлялася від цілющого напою і все нарікала на свою злощасну долю: «І чому я тоді не вмерла?» Хоча Ґендзі вміло приховував свої суперечливі почуття, але не виявляв особливого зацікавлення до зовсім ще безпорадного немовляти, то літні жінки, які няньчили новонародженого, подумки дорікали йому: «Як можна бути таким черствим? А дитина ж така чарівна, що аж лячно за неї...» Почувши краєм вуха їхні пересуди, принцеса занепала духом: «Тепер він зовсім віддалиться від мене». Їй стало так гірко, так тяжко, що вона подумала: «А чи не стати мені монахинею?» Що ж до Ґендзі, то він тим часом перестав залишатися на ніч у її покоях і лише ненадовго показувався вдень.
«Як тільки бачу, що все у світі таке мінливе, — якось сказав він, заглядаючи за її ширму, — то відчуваю, що довго не проживу, і постійно молюся, а тому, уникаючи тутешнього галасу, рідко вас відвідую. А як ви почуваєтеся? Все обійшлося щасливо? Я дуже за вас переживав».
«І я, здається, не затримаюся на цьому світі, — відповіла принцеса, підвівши голову. — Бо, кажуть, таке стається з тим, на кому лежить тяжкий злочин. Тож чи не постригтися мені в монахині? Може, це збереже мені життя, а якщо я все одно помру, то принаймні зменшить тягар на душі». Ще ніколи вона не говорила з ним так розважливо, немов доросла.
«О, як ви можете таке казати? Звідки у вас такі моторошні думки? Я розумію, що ви зазнали тяжкого випробування, але ж від пологів не завжди вмирають...» — заперечив Ґендзі, а сам подумав: «Ну що ж, якщо вона так вирішила, то, може, це й на краще, але, з другого боку, якщо все залишиться так, як раніше, то моя мимовільна байдужість ображатиме її, а люди мене осудять. А коли врешті-решт чутка про це дійде до її батька, то вся вина впаде на мене. Тож чи не краще дозволити їй стати черницею через хворобу?.. » Вже схиляючись до цієї думки, Ґендзі наступної ж миті пожалів принцесу, уявивши собі, як у неї, такої молодої, обріжуть прекрасне довге волосся.
«Вам треба зібратися з духом! — сказав він, подаючи їй цілющий напій. — Ваша хвороба не загрозлива. Навіть людина у безнадійному стані, як показує недалекий приклад[413], може раптово одужати. Завжди сподівайтеся на краще». Бліда і змарніла, вона мала такий безпорадний і водночас чарівний вигляд, що мимоволі Ґендзі подумав: «Досить подивитися на неї, щоб пробачити їй навіть великий злочин».
Почувши про щасливі пологи Третьої принцеси, зворушений імператор-монах Судзаку ще з більшим нетерпінням чекав зустрічі з нею, але повідомлення про її постійну хворобу так його занепокоїло, що він не міг зосередитися на молитвах.
Виснажена тривалою недугою, принцеса відмовлялася від їжі й з кожним днем щораз слабшала. «Ще ніколи я не тужила так за батьком, як тепер, — плачучи, зізнавалася вона. — Хтозна, може, нам судилося ніколи більше не побачитися?»
Коли через довірену особу слова принцеси дійшли до її батька, то він, навіть розуміючи, що чинить нерозсудливо, не витримав тривоги й одного разу під покровом ночі покинув свій гірський монастир. Нікого заздалегідь не сповістивши, він раптово з’явився у садибі на Шостій лінії і її вкрай здивований господар вийшов йому назустріч.
«Хоча я й не мав охоти повертатися в цей суєтний світ, — сказав імператор-монах, — але морок тривоги, що панує в моєму серці, про долю дочки все не розсіюється, тож я не знаходжу спокою і мимоволі занедбую молитви. І хоча все у світі зникає раніше чи пізніше, але, якщо природний порядок буде порушено і моя дочка покине світ раніше за мене, я ніколи не пробачу собі того, що так і не побачився з нею. Ця гіркота вічно житиме в моєму серці. Тому-то я і зважився прийти всупереч звичаю...»
Незвична зовнішність імператора-монаха була водночас привабливою і благородною, бо, щоб не привертати до себе людські погляди, він відмовився від пишного офіційного вбрання і надів скромне темне, яке так яскраво відтінювало красу його обличчя, що Ґендзі, захоплено дивлячись на нього, не міг втриматися від сліз.
«Принцеса не має жодної певної недуги,
