Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
Через те, що відсутність Касіваґі могла позбавити блиску таке важливе свято, викликати невдоволення та здивування, то Ґендзі послав йому запрошення, але той відмовився приїхати, пославшись на нездоров’я. Знаючи, що жодною певною хворобою Касіваґі не страждає, Ґендзі, співчутливо подумавши, що, мабуть, того мучать докори сумління, знову послав до нього гінця.
«Чому ви відхилили запрошення? — запитував сина Великий міністр у відставці. — Адже ваше небажання брати участь у святі можуть неправильно витлумачити. Вам не так уже й погано, тож чи не краще зібратися з силами і поїхати?» І коли саме в ту хвилину від Ґендзі знову прибув гонець, Касіваґі хоч-не-хоч все-таки вирушив до садиби на Шостій лінії.
Касіваґі прибув тоді, коли найвидатніші гості ще не зібралися. Як звичайно, його провели в покої Ґендзі й посадили за ширмами, які відділяли внутрішні покої від передніх. З першого погляду впадали в очі крайня худорлявість і блідість його обличчя. Якщо колись він різко поступався своїм гордовитим, самовпевненим молодшим братам, то тепер, надзвичайно тихий і скромний, міг би гідно стояти поруч з принцесою. «От тільки чому вони обоє повелися так нерозсудливо?» — дивлячись на Касіваґі, думав Ґендзі, й нічим не видаючи своїх справжніх почуттів, люб’язно розмовляв з ним.
«О, як давно ми не бачилися! — сказав він. — Останнім часом я доглядав хворих і не мав вільного часу. Дочка імператора-монаха Судзаку, що живе в моєму домі, збирається відзначити п’ятдесятиріччя батька, але досі багато чого заважало їй це зробити, а тим часом рік підійшов до кінця. Звичайно, тепер про якусь урочистість уже не йдеться, але ми вирішили, хоч для годиться, чимось пісним його почастувати. Назвати майбутнє вшанування святом було б перебільшенням. Мені просто хочеться показати імператорові-монаху своїх численних онуків. З огляду на це я вже давно почав вчити їх танцювати, щоб хоч чимось порадувати його. Боюся, що, крім вас, ніхто не зможе мені в цьому допомогти, а тому я не дорікатиму вам за те, що місяцями ви нас не відвідували». Хоча Ґендзі говорив цілком щиро, але Касіваґі так збентежився, що, побоюючись мимоволі видати себе зашарілим обличчям, довго не міг вимовити ані слова.
«Я чув, що останнім часом ви дуже переживали за здоров’я ваших близьких, і від усієї душі співчував вам, — відповів він нарешті. — А от напровесні в мене так загострилася давня хвороба ніг[403], що я майже не міг ходити. З кожним днем мені ставало щораз гірше, поки нарешті я так ослаб, що перестав бувати навіть у палаці і жив весь цей час повним відлюдником. Тепер, коли імператор-монах досяг п’ятдесятирічного віку, батько вирішив, що нам більше, ніж будь-кому іншому, треба належно вшанувати його. «Я вже зняв чиновницьку шапку і без жалю відмовився від карети[404], — сказав він. — Тому мені не годиться брати участь у такій церемонії. І хоча ваше звання ще невисоке, але треба показати імператорові-монаху, що ваша повага до нього нітрохи не менша від моєї». — «Тож я, за батьковою спонукою, переборюючи хворобу, прийшов сюди. Імператор-монах живе усамітнено, далеко від мирської суєти, і всякий блиск та гамір йому не до душі. Мені здається, що тиха, щира розмова сподобається йому куди більше, й чим менше часу займуть церемонії, тим краще».
Ґендзі високо оцінив те, що Касіваґі жодним словом не обмовився про пишне святкування, яке влаштувала на честь батька Друга принцеса.
«Власне, саме так і буде, — зауважив Ґендзі. — От тільки боюся, що люди звинуватять нас у незнанні правил, якщо знехтуємо деякими церемоніями. Але якщо ви, людина, обізнана з такими речами, підтримуєте мене, то я щасливий, що не помилився. На жаль, Удайсьо[405], який успішно дає собі раду з придворними обов’язками, ніколи не мав схильності до витончених розваг. А от імператор Судзаку справедливо вважається тонким шанувальником мистецтва. Особливо він любить музику і сам є чудовим музикантом. Щоправда, тепер, як ви кажете, він відмовився від усього мирського, а тому треба докласти ще більших зусиль, щоб потішити його слух, який, напевне, став ще витонченішим за роки тихого, відлюдного життя. Тож я прошу вас разом з Удайсьо підготувати хлопчиків-танцюристів так, щоб вони в усьому були бездоганними. Бо на так званих професійних учителів не завжди можна покладатися, навіть якщо свою справу вони знають чудово». Хоча Касіваґі радів, що Ґендзі говорив з ним вельми приязно, але не міг вгамувати збентеження і, скупо відповідаючи, тільки й думав про те, як би швидше піти. На щастя, Ґендзі не затримував його, як бувало раніше, довгою розмовою, тож при першій же нагоді Касіваґі відкланявся.
Перейшовши в східну частину будинку, він оглянув одяг для музикантів і танцюристів, який приготував Юґірі, й порадив дещо виправити. І якщо йому вдалося поліпшити й без того досконале, то це означало, що він справді мав добрий смак і глибокі знання в цій царині. Того дня відбувалася лише репетиція, але щоб не розчарувати присутніх на ній жінок, танцюристів, яким у день вшанування імператора-монаха належало виступати в червонувато-сірому верхньому і бузковому нижньому одязі, одягнули в зелене верхнє та червоне нижнє вбрання. Тридцять музикантів були в білому. Їх помістили на галереї, що веде до південно-східного павільйону риболовлі. З’явившись з-за пагорба, вони заграли мелодію «Туман над горою безсмертних». В повітрі кружляв легенький сніжок і здавалося, «іще зима, але весна десь поруч...»[406] Гілки слив, горді своїм ніжним оздобленням, були прекрасні. Господар дому влаштувався за ширмами в передніх покоях. Поруч з ним сиділи принц Сікібукьо і Правий міністр. Вельможі нижчих рангів розмістилися на галереї. Оскільки відбувалася тільки репетиція святкування, то частування було найпростішим.
Четвертий син Правого міністра Хіґекуро, третій син Юґірі та двоє онуків принца Хьобукьо виконали танець «Десять тисяч років». Вони були зовсім ще малі й зворушливо-чарівні. Всі четверо походили з високих столичних родів, а їхня миловидна зовнішність і вишуканість вбрання тільки підкреслювали їхнє благородство. А втім, може, глядачам лише так здавалося? Другий син Юґірі, народжений від То-найсі-но суке, і внук принца Сікібукьо (син колишнього Хьое-но камі, якого тепер, після отримання звання цюнаґона, називали Ґен-цюнаґоном) виконали танець «Прекрасний олень». Третій син Правого міністра виступив у танці «Князь Лін-ван», а старший син Юґірі — в танці «На зігнутих ногах». На закінчення юнаки та дорослі з тих же родин виконали ще кілька танців, зокрема, «Великий мир» і «Радісна весна». Коли спустилися сутінки, Ґендзі велів підняти завіси, щоб показати зацікавленим глядачам, як з неповторною витонченістю танцюють його чарівні внуки. Їхні учителі не пошкодували сил, щоб прищепити свою майстерність до вродженого благородства дитячих рухів, завдяки чому їхній успіх настільки перевершив усі очікування, що навіть годі було сказати, який з хлопчиків кращий. Постарілі вельможі пустили сльозу, а принц Сікібукьо, згадуючи своїх онуків, плакав так, що його ніс аж почервонів.
«Під старість люди стають слізливими. І дарма Уемон-но камі посміхається, дивлячись на мене. На жаль, молодість швидкоплинна, а роки не течуть назад. Ще нікому не судилося втекти від старості», — сказав Ґендзі, крадькома кинувши погляд на Касіваґі, який виділявся серед інших
