Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

збадьоріла. Вона лежала з розкинутими навколо себе мокрими пасмами, які висихали повільно, не збиваючись у жмутки, а струменіючи красивими хвилями. Її бліде і змарніле, але прекрасне обличчя вражало якоюсь блакитнуватою білизною прозорої шкіри, що немов світилася зсередини. Легка і тендітна, як порожня лялечка від метелика, дружина здавалася все ще безпомічною. Будинок на Другій лінії, що встиг трохи запустіти, бо в ньому ніхто не жив, здавався тепер Ґендзі надзвичайно малим. Останнім часом, коли здоров’я Мурасакі поліпшилося, вона часто милувалася упорядкованим садом, прозорими струмками, і раділа, що дожила аж дотепер на цьому світі. Над прохолодною поверхнею ставка розпустилися квіти лотоса, а на його темно-зеленому листі, немов коштовне каміння, виблискувала роса.

«Погляньте! Таке враження, ніби лотоси тільки для себе зберігають прохолоду», — сказав Ґендзі, приємно вражений тим, що Мурасакі, підвівшись, подивилася на ставок. «Як гляну на вас, то думаю, чи не сон мені сниться? Бо мені часто здавалося, що і моє життя разом з вашим от-от урветься...» — сказав він зі сльозами на очах, а дружина від себе додала:

«Чи доживу я до пори,

Коли на листі лотоса

Роса ще залишатиметься?

Бо судилося мені життя

Не довше, ніж у неї»,

а Ґендзі відповів:

«Присягнімо одне одному,

Що не тільки в цьому світі,

Але так само у прийдешньому

Будемо нерозлучними,

Немов на лотосі росинки».

Хоча Ґендзі не мав охоти йти від Мурасакі, але минуло вже кілька днів відтоді, як його сповістили про нездужання принцеси, а він, цілком заклопотаний дружиною, досі не спромігся її провідати. Та хіба він міг нехтувати тим, що про нього подумають її батько та нинішній Імператор?Тому тепер, коли, так би мовити, світло блиснуло нарешті між хмарами, він міг відлучитися і вирушити до садиби на Шостій лінії. Принцеса, замучена відчуттям провини, боялася глянути Ґендзі в очі і, ледве приховуючи збентеження, не відповідала на його запитання. А тому він, вирішивши, що вона почувається ображеною, хоча намагається цього не показувати, взявся втішати її. Покликавши до себе старшу служницю, він розпитав про настрій принцеси.

«Мені здається, що пані в незвичному стані...» — сказала служниця й описала його ознаки. Ґендзі був вражений. «Неймовірно! Минуло стільки часу, і раптом така несподіванка...» — вимовив він і в душі подумав: «От дивно! Адже з іншими жінками чогось такого не траплялося». Не розпитуючи нічого у самої принцеси, він з жалем дивився на її змарніле обличчя. Ґендзі залишався у садибі на Шостій лінії два чи три дні, бо після тривалої відсутності виїжджати раніше було б незручно. Однак він так сильно тривожився за Мурасакі, що раз по раз писав їй листи. «Невже за такий короткий час у його душі назбиралося стільки слів? Ой, не пощастило нашій господині!» — бурчали служниці, не знаючи, що й сама принцеса не без гріха. І тільки Кодзідзю, з усім обізнана, не мала жодної хвилини спокою.

Почувши про прибуття Ґендзі в садибу на Шостій лінії, Касіваґі, зовсім утративши здоровий глузд, написав принцесі довгого листа, переповненого сердечними скаргами. Скориставшись тим, що Ґендзі ненадовго вийшов в інший флігель і покої спорожніли, Кодзідзю нишком показала його принцесі.

«Мені неприємно навіть дивитися, не те що читати! Мені стало навіть зле», — сказала принцеса і, відвернувшись, лягла. «Все-таки гляньте хоч на цю приписку. Вона така зворушлива...» — наполягала Кодзідзю, розгортаючи листа, але, почувши чиїсь кроки і поспішно відгородивши принцесу завісою, вийшла.

Коли увійшов Ґендзі, вкрай розгублена принцеса, не встигнувши як слід заховати листа, запхнула його під подушку-сидіння. Він прийшов попрощатися, бо ввечері збирався поїхати в садибу на Другій лінії. «Вам начебто стало краще, а от стан пані Мурасакі все ще викликає побоювання, і я не хотів би засмучувати її своєю неувагою. Хоч би що вам казали злі люди, не переймайтеся їхніми словами. Невдовзі ви й самі зрозумієте», — заспокоював він принцесу.

Зазвичай Ґендзі дозволяв собі з принцесою невинні жарти, на які вона відповідала вільно, по-дитячому пустотливо. А от сьогодні була вона пригніченою, уникала його погляду. Мабуть, просто ревнувала? Поки вони лежали в денному покої і розмовляли, спустилися сутінки. Трохи задрімавши, Ґендзі раптом прокинувся від дзвінкого скрекоту цикад.

«Ну що ж, “поки ще видно дорогу...”»[389] — проказав він, переодягаючись. «Місяця дочекайся...»[390] — додала принцеса з юною принадливістю. «Видно, хоче сказати: “А тим часом побудь зі мною...”[391]» — розчулено подумав Ґендзі.

«Напевне, хочете,

Щоб рукави мої просякли

Вечірньою росою,

Як підете, коли в саду

Цикади задзвеніли...» —

сказала вона щиро, і він, зворушений, знову опускається поруч. Хіба можна її залишити?

«Цикади спів

І в іншому саду

Лунатиме,

Але що почує в ньому

Та, яка мене чекає?» —

сказав Ґендзі, все ще вагаючись, поки врешті-решт, щоб не засмучувати принцеси, не залишився в садибі на Шостій лінії ще на одну ніч. Однак на серці в нього було неспокійно, а з голови не виходили думки про дружину, і, скуштувавши трохи плодів, він ліг спати.

Наступного дня Ґендзі встав рано, щоб виїхати до настання спеки. «Вчора я десь загубив своє віяло. А це, що в мене зараз, від спеки не рятує, — сказав він і, поклавши на підлогу віяло, яке тримав у руці, пройшов в покої, де дрімав учора вдень, і озирнувся. Помітивши, що з-під зім’ятого сидіння визирають краєчки світло-зелених аркушів паперу, він, нічого не підозрюючи, витягнув їх. Два аркуші, рясно просочені пахощами й густо списані явно чоловічим почерком, мали вельми багатозначний вигляд. Прочитавши листа, Ґендзі легко здогадався, хто його написав. Жінка, яка тримала перед Ґендзі дзеркало, не звернула на те, що він читав, жодної уваги, а от Кодзідзю, впізнавши колір вчорашнього листа, відчула, як у неї тривожно закалатало серце. Вона не сміла навіть дивитися туди, де він снідав. «Напевне, все-таки це інший лист, — думала вона. — Не може цього бути... Це просто жах! Невже принцеса не встигла його заховати?» А та, ні про що не здогадуючись, ще спала.

«О, поводиться, немов дитина! — думав Ґендзі. — Розкидає такі листи... А що, якби його знайшов хтось інший? Яка ганебна легковажність! Зрештою, я завжди знав, що не буде спокою, якщо жінці бракує розсудливості».

Після того як Ґендзі поїхав, а служниці розійшлися, Кодзідзю підійшла до принцеси. «Куди подівся учорашній лист? — запитала вона. — Сьогодні вранці такого ж листа я бачила в руках вашого пана». Принцеса, охоплена жахом, залилася сльозами. Кодзідзю жаліла її, але не могла пробачити їй такої необачності. «Куди ви поклали листа? Коли прийшли інші жінки, я залишила вас, щоб не викликати підозри, що нас пов’язують якісь таємниці. А пан Ґендзі прийшов трохи пізніше. Я була впевнена, що ви встигли заховати листа».

«Ой, та ні! Я саме читала його, коли він увійшов, але не встигла заховати, а просто засунула під подушку-сидіння і потім про це зовсім забула». Кодзідзю не знала, що їй на це відповісти. Підійшовши до