Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

в садибі на Шостій лінії. Навіть якби Касіваґі спокусив дружину самого Імператора, а чутки про це поширилися по світу, і він, не витерпівши страждань, був би змушений накласти на себе руки, то й тоді йому не було б важче, ніж тепер. Хоча його провина не така вже й велика, однак сама думка про осудливий погляд Ґендзі доводила його до розпачу.

Навіть серед жінок благородного походження трапля­ються такі, які, ховаючи сласні бажання під невинною зовнішністю, готові при першій нагоді піддатися вмовлянням наполегливого чоловіка. А от принцеса, занадто недосвідчена і боязка, думала, що всі вже знають про те, що трапилося, а тому уникала денного світла і цілими днями сиділа у спочивальні, нарікаючи на свою нещасну долю.

Чутка про те, що принцеса начебто занедужала, дійшла до Ґендзі. Ця несподівана звістка, на додачу до занепокоєння хворобою Мурасакі, вкрай його стривожила, і він поспішив у садибу на Шостій лінії. Принцеса не здавалася хворою на якусь певну хворобу, але була чимось дуже пригнічена й так соромилася Ґендзі, що не могла дивитися йому прямо у вічі. Вважаючи, що вона просто ображена, — може, через те, що він не відвідував її так довго, — голосом, сповненим співчуття до до неї, Ґендзі став розповідати їй про стан здоров’я Мурасакі.

«Здається, що вона житиме зовсім недовго. Тож я не хотів засмучувати її своєю байдужістю в такий час. Вона з’явилася в моєму домі ще дитиною, і я не міг забути про неї. Усі ці місяці я ні про що інше не думав, крім догляду за нею. Мине час, і ви зрозумієте мене...»

А принцеса, побачивши, що він нічого не підозрює, страждала ще більше і нишком плакала.

Мучився щораз більше, як ще ніколи в житті, й Касіваґі. Туга за принцесою не відпускала його ні вдень, ні вночі. На свято Камо друзі, збираючись поглянути на майбутню величну церемонію, приходили один за одним, щоб узяти його з собою, але він удавав хворого і до вечора просидів у спочивальні, поринувши у глибоку задуму. До своєї дружини, Другої принцеси, він ставився з належною повагою, але, уникаючи зустрічі з нею, замкнувся у своєму покої, щоб збути час за гіркими роздумами. Помітивши тоді мальву в руці дівчинки-служниці, Касіваґі подумав:

«Як жаль,

Що зірвав я

Мальву своєю рукою,

Адже мені боги не дозволили

Нею зачіску прикрашати».

Однак ця думка не принесла йому полегшення, а навпаки — ще більше засмутила. Здалеку долинав гуркіт карет, які поспішали на свято, і, прислухаючись до нього, як до чогось зовсім стороннього, Касіваґі провів цей день, що здавався йому нескінченним, у тузі, в якій не міг звинувачувати нікого, крім себе.

Його дружина, Друга принцеса, помітила його поганий настрій і хоча не знала, що стало цьому причиною, почуваючись ображеною, зрештою також поринула у смуток. Уся її прислуга вирушила на свято, а тому в будинку було тихо і безлюдно. І хоча принцеса, сумно перебираючи струни кото «со», мала благородний і привабливий вигляд, Касіваґі не переставав нарікати на долю, що хоча зв’язала його з дочкою Імператора, але не з тією, якої він прагнув. Звичайно, вони були сестрами, але все-таки...

«Хоч міг би я

Багряником і мальвою

Голову прикрасити,

Але чому натомість

Підібрав листка опалого[384]?» —

не вельми чемно недбалим рухом написав він.

Ґендзі так рідко бував у Третьої принцеси, що відразу повернутися у садибу на Другій лінії не міг, хоча його душа була не на місці. Та коли гонець сповістив, що Мурасакі перестала дихати, він, забувши про все, із зловісним передчуттям кинувся туди. Біля дому на Другій лінії до самої головної дороги шумів людський натовп. З будинку долинало ридання, яке не віщувало нічого доброго. Не тямлячись від горя, Ґендзі увійшов в покої дружини.

«Останнім часом вона почувалася краще, але раптом несподівано...» — ридали її помічниці, готові з відчаю піти на той світ за нею. Вівтарі для заклинальної служби вже стояли, а в покої залишилися монахи, які мали ту службу справляти. «Отже, це і справді кінець», — зрозумів Ґендзі, пригнічений безмежним горем.

«А може, це лише підступи злих духів. Не треба так несамовито галасувати!» — заспокоївши жінок, Ґендзі велів проголосити нові обітниці й, покликавши найвідоміших заклиначів, сказав: «Навіть якщо її життя скінчилося, благайте великого Фудо[385], щоб затримав її на цьому світі ще хоч на півроку!» І, оповиті чорним димом, що піднімався над їхніми головами, заклиначі ревно взялися благати великого Фудо.

«О, гляньте на мене ще хоч раз! — просив Ґендзі дружину. — Я ніколи не пробачу собі, що не був поруч з вами в останню мить!» Здавалося, що й він ось-ось розлучиться з цим світом. Неважко собі уявити, в якому розпачі були жінки! Але ось — може, тому що стогони Ґендзі дійшли до самого Будди, — злий дух, який уперто не покидав хвору протягом багатьох місяців, переселився нарешті поблизу у маленьку дівчинку-посередницю і вибухнув прокльонами, а до пані повернулося життя. Ґендзі зрадів, але одночасно здригнувся від жаху.

Упокорений молитвами дух промовив: «Ідіть усі звідси! Мої слова призначені тільки для пана Ґендзі... О як же я хотіла помститися вам за всі образи, які ви завдали мені в житті, але, побачивши, яке велике ваше горе, і зрозумівши, що воно може вкоротити вам життя, я пожаліла вас і з’явилася в такій незвичній подобі. Так, я набрала іншого вигляду, але колишні почуття, що і тепер живуть у моєму серці, привели мене сюди, незважаючи на те, що я зареклася дати про себе знати...» У цю мить дівчинка-посередниця заридала, закривши обличчя волоссям.

Придивившись до дівчинки, Ґендзі згадав, що в такому вигляді дух уже з’являвся йому одного разу[386], й, здригаючись від жаху і відрази, схопив її за руку. «Але чи можу я повірити, що це саме ви? Адже я знаю, що іноді злі лисиці, збожеволівши, паплюжать добру пам’ять покійників. Відкрийте своє справжнє ім’я! Або скажіть щось, відоме тільки мені. Тоді я вам готовий повірити», — сказав Ґендзі. І дух відповів, ридаючи:

«Давно в подобі іншій

Я перебуваю,

А ви, як колись,

Нітрохи не змінилися

І вдаєте, що не знаєте нічого...

О, як тяжко, тяжко...»

Дух ридав, але його стриманість видавала в ньому пані Рокудзьо... Жахнувшись, Ґендзі подумав, що хотів би, щоб вона замовкла.

«Хоча, літаючи у небі, я бачила, як багато зробили ви для моєї дочки, і безмежно раділа, але тепер, коли розійшлися наші дороги, навіть її доля більше не хвилює мене. І тільки одне залишилося у мене — мої образи, — скаржився дух пані Рокудзьо. — Я добре пам’ятаю, як ви нехтували мною, коли я була жива, як відцуралися від мене... Але мені найважче змиритися з тим, що тепер, коли мене немає вже на цьому світі, в розмові з коханою дружиною ви згадуєте про мене, як про погану жінку. А я ж сподівалася, що ви простили мене і не дозволите іншим паплюжити моє ім’я... Тому-то я і прибрала цю жахливу подобу й зважилася на такі крайнощі. До вашої