Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

одне одному. Як згадаю про це зараз, жалкую, що так сталося. Проте я часто думаю, а чи в цьому тільки я винен? Вона завжди була поважною і прекрасною, без особливих вад, які могли б викликати невдоволення. Однак її надмірна манірність і гордовитість мене відштовхували. І хоча вона була надійною дружиною, життя разом з нею мене втомлювало. Що ж до пані Рокудзьо, матері Імператриці-дружини, то передусім я згадую про неї, як про людину з неймовірно тонкою душею, хоча й з важкою вдачею. Звичайно, вона мала підстави ображатися на мене, але її злопам’ятність була просто нестерпною. В її товаристві я постійно відчував напруженість, а її скутість заважала нам щоденно вести дружню розмову, сповнену довіри. Можливо, я і сам поводився занадто стримано, лякаючись самої думки, що будь-яка моя невимушеність й природність принизить мене в її очах. Так чи інакше, поступово ми зовсім віддалилися одне від одного. Я дуже співчував їй, коли через легковажний зв’язок зі мною вона втратила своє добре ім’я, але розумів, що, попри її нелегкий характер, я також винен у тому, що сталося. І щоб хоч якось спокутувати свою провину, я взяв на себе турботи про її дочку. Звісно, доля цієї юної особи була визначена ще в її попередніх народженнях, але не можна заперечувати і моїх заслуг. Я зробив усе від мене залежне, щоб зміцнити її становище, і сподіваюся, що її мати хоча б тепер, перебуваючи в іншому світі, змінила своє ставлення до мене. Ось так я часто на догоду своїм примхам скоював легковажні вчинки, які мали вельми плачевні наслідки для інших і змушували каятися мене самого».

«До пані Акасі я поставився спочатку з деякою зневагою, вважаючи особу такого невисокого походження лише приємною співрозмовницею, — вів далі Ґендзі. — Але виявилося, що в неї бездонна душа. Зовні лагідна і слухняна, вона наділена твердістю духу, що вселяє повагу».

«Про інших, яких особисто не знаю, я не можу нічого сказати, — відповіла Мурасакі, — але з пані Акасі я іноді, вельми рідко, зустрічалася, і мене незмінно вражала її скромність і стриманість. Боюся, що я поруч з нею можу здатися простуватою, але сподіваюся, що ньоґо Акасі поставиться до мене поблажливо».

Ґендзі радів, що щира любов до ньоґо спонукала Мурасакі подружитися з пані Акасі, яка раніше викликала в неї таку неприязнь. «Щодо вас, — сказав він, — то, навіть коли у вас на душі панує неспокій[380], ви навдивовижу вправно вмієте пристосуватися до людей та обставин. Серед усіх жінок, з якими я спілкувався, немає жодної, схожої на вас. Шкода тільки, що поганий настрій відразу можна прочитати на вашому обличчі...» — додав він, усміхнувшись. «Я б хотів подякувати принцесі за чудову гру», — наприкінці додав Ґендзі й надвечір подався до її покоїв.

А тим часом юна і чарівна принцеса, захопившись грою на кото, навіть не завважила того, хто прийшов її потур­бувати.

«Мені здається, що зараз ми обоє заслуговуємо на відпочинок, — сказав Ґендзі. — Ваш учитель вельми вами задоволений. Видно, що наші зусилля не пропали даремно, і тепер за вас де в чому можна бути спокійним». Відсунувши вбік кото, він ліг з принцесою спочивати.

Зазвичай, коли Ґендзі залишав дружину на ніч саму, вона довго не лягала і веліла читати їй старовинні повісті. У тих повістях з повчальними розповідями про події в нашому світі йшлося про невірних чоловіків, що шукають лише плотського задоволення, та скривджених їхньою зрадою жінок, які, однак, врешті-решт знаходять надійну опору в житті. «А от моя доля така ж хистка, як листя на поверхні води, — думала Мурасакі. — Може, як каже Ґендзі, мені справді пощастило більше, ніж іншим. Чому ж тоді мене ніколи не полишає нестерпне відчуття непевності?»

Пізно вночі вона нарешті лягла, а на світанку відчула сильний біль у грудях. Служниці, прийшовши їй на допомогу, хотіли сповістити про біду Ґендзі, але вона відмовилася від їхньої поради і, знемагаючи від болю, дочекалася ранку. Хоча їй ставало щораз гірше й почався жар, а Ґендзі все не з’являвся, вона, проте, не зважувалася посилати по нього. А от коли прийшов посланець від Акасі, і йому повідомили, що Мурасакі захворіла, стривожена ньоґо сама сповістила про біду батькові, і той поспішив у покої дружини, де застав її у вельми тяжкому стані.

«Що з вами? — спитав він, а, відчувши рукою, що в неї жар, і згадавши їхню вчорашню розмову, злякався.

Подали сніданок, але він і дивитися на нього не міг. Цілий день Ґендзі не відходив від хворої, дбайливо доглядаючи її. Увесь цей час Мурасакі нічого не їла, відверталася навіть від фруктів і зовсім не вставала.

Минали дні. Охоплений зловісними передчуттями, Ґендзі замовив молебні у багатьох храмах. У садибу ж викликав монахів для відправлення заклинань. Мурасакі страждала всім тілом, а іноді, раз по раз, біль у грудях завдавав їй таких мук, що було тяжко на неї дивитися. Хоча й відправлялися численні очищувальні обряди, але їй не ставало легше. Якби з’явилося хоч тимчасове поліпшення, можна було б сподіватися на краще, однак стан Мурасакі не змінювався, і в розпачі Ґендзі не міг думати ні про що інше, зокрема і про вшанування імператора Судзаку. Сам же імператор, довідавшись про хворобу Мурасакі, часто посилав гінця, щоб дізнатися про стан її здоров’я.

Так минули два місяці. Вкрай стривожений Ґендзі, сподіваючись, що зміна місця сприятиме одужанню хворої, перевіз її у садибу на Другій лінії. У домі на Шостій лінії панувало сум’яття серед служниць, занепокоєних розлукою з Мурасакі. Чутки про її хворобу дійшли й до імператора Рейдзея, що пішов на спочинок, і надзвичайно засмутили його. Щиро турбувався також Юґірі. «Якщо Мурасакі не стане, батько обов’язково здійснить своє давнє бажання і пострижеться в монахи», — подумав він і замовив додаткові молитви за її здоров’я.

«О, як жаль, що ви не дозволили мені того, що я просила...» — скаржилася Мурасакі в ті рідкісні хвилини, коли ненадовго приходила до тями, але думка про те, що вона покине його, з власної волі ставши монахинею, жахала Ґендзі навіть більше, ніж її смерть.

«Я і сам давно хотів зректися цього світу, — казав він, — але не посмів залишити вас саму й приректи на страждання. То невже ви готові покинути мене?» Однак Мурасакі слабшала з кожним днем, не залишаючи надії на одужання, і, здавалось, впритул наблизилася до останньої межі. Поринувши в розпач, Ґендзі перестав відвідувати Третю принцесу. Кото й біва, які вже нікого не цікавили, були заховані, а більшість челяді Ґендзі подалася за ним на Другу лінію, і в будинку на Шостій лінії залишилися самі служниці. Здавалося, ніби в покоях раптово згаснув вогонь, а життя цього дому залежить лише від Мурасакі.

Ньоґо Акасі також переїхала на Другу лінію і разом з Ґендзі доглядала хвору. «Вам, при надії, злі духи можуть дуже зашкодити. Може, краще негайно повернутися в палац?» — забуваючи про власні страждання, переконувала Мурасакі й, поглядаючи на маленького принца біля ньоґо Акасі, плакала. «Як шкода, що я не побачу його дорослим! — журилася вона. — Напевне, він про мене не пам’ятатиме».