Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

разу Ґендзі доручив хлопчикам на галереї: третьому синові Правого міністра Хіґекуро від Тамакадзури і старшому сину Юґірі. Перший мав грати на флейті «сьо», другий — на звичайній флейті. За переносними завісами розклали круглі сидіння, а на них — різні інструменти. Заради такого випадку зі сховища було взято славетні інструменти роду Мінамото, що зберігалися у футлярах з темно-синьої тканини. Пані Акасі Ґендзі видав біва, пані Мурасакі — японське кото, ньоґо Акасі — кото «со». Очевидно, побоюючись, що принцеса не дасть собі ради з новим для неї інструментом, він велів принести їй китайське кото «кін», на якому вона завжди грала, і сам налаштував його. «Зазвичай кото «со» добре тримає лад, але, коли граєш на ньому разом з іншими інструментами, часто зміщуються кобилки під струнами. Про це треба подбати заздалегідь, але жінкам не вистачає сили, щоб натягувати струни. Мабуть, для цього краще звернутися до Удайсьо[370]. Наші флейтисти занадто юні, щоб вести мелодію», — засміявся Ґендзі і покликав сина. Поява Юґірі збентежила й напружила жінок. Хвилювався і сам Ґендзі, адже сьогодні тут, за винятком пані Акасі, зібралися його найкращі учениці, якими він хотів похвалитися перед сином. За ньоґо Акасі він не переживав, бо їй часто доводилося грати на кото «со» спільно з іншими музикантами перед самим Імператором. Найбільше його турбувала пані Мурасакі, якій дісталося японське кото, інструмент з незмінним регістром, але мало кому з жінок доступний, бо для гри на ньому не існує твердих правил. Чи зуміє вона пристосуватися до звучання решти інструментів і не порушити загальної гармонії?

Юґірі поводився вельми поважно, вважаючи, що нинішні врочистості своєю значущістю перевершували величні музичні концерти, які влаштовувалися у палаці. Заради цього він заздалегідь подбав про свою зовнішність, одягнувшись у чудове вбрання з рукавами, пропахченими незвичним ароматом, і прийшовши, коли вже зовсім стемніло. Під китицями сливового цвіту, схожого на клапті торішнього снігу, в промінні м’якого надвечірнього сонця, здавалось, згиналися дерева. Ніжний вітерець розносив по саду чарівний аромат і, поєднуючись з тонким запахом курива в покоях, ніби заохочував, «щоби, спокусившись, знайшов сюди дорогу соловей!»[371]

Передаючи Юґірі кото «со», Ґендзі сказав: «Вибачте, але чи не могли б ви підтягти струни цього кото й налаштувати його? Бо сюди стороннім заходити не можна». Шанобливо взявши кото, Юґірі старанно, витонченими рухами налаштував його в тональності «іцікоцу»[372]. Помітивши, що він зволікає, Ґендзі попросив: «Зіграйте для початку щось цікаве». «Та я не такий вже й вправний, щоб грати на сьогоднішньому концерті», — з удаваною скромністю відповів Юґірі. «Може, це і правда, — засміявся Ґендзі, — але невже вам не шкода свого доброго імені, якщо люди казатимуть, що ви ганебно втекли, не витримавши суперництва з жінками?» Добре налаштувавши кото й зігравши одну чарівну мелодію, Юґірі повернув його батькові. Онуки Ґендзі у своєму чепурному придворному одязі дуже приємно, зовсім ще по-дитячому, грали на флейтах, але відчувалося, що в них велике майбутнє. Коли всі інструменти були налаштовані й гра почалася, серед них особливо виділялася біва урочистістю виконання, прозорістю і мелодійністю звуку. Юґірі з не меншим, ніж Ґендзі, хвилюванням прислухався до звуків японського кото. Пані Мурасакі торкалася струн навдивовижу м’яко, добуваючи з них звуки надзвичайно яскраві й багаті на відтінки, якими міг би похвалитися хіба що визнаний майстер. Викликало захоплення те, що цього звучання можна досягати лише на японському кото. Зрозумівши, який у неї глибокий музичний смак, Ґендзі остаточно заспокоївся і тільки захоплено слухав. Кото «со», заповнюючи паузи інших інструментів, звучало благородно і витончено. Не порушувало загальної гармонії і китайське кото Третьої принцеси, яка, попри свою недосвідченість, добре вписувалася в оркестр, бо, видно, уроки Ґендзі не пропали даром. «Як прекрасно стала грати принцеса!» — захоплювався Юґірі, вибиваючи такт голосом. Іноді, постукуючи віялом, підспівував і сам Ґендзі. Його голос, здобувши з роками особливу повноту і значущість, здавалось, звучав прекрасніше, ніж у далекі дні молодості. В Юґірі також був вельми приємний голос. Невдовзі спустилася ніч, і в тиші музичний концерт набув невимовної чарівності.

Оскільки в цю пору місяць з’являвся досить пізно, то в саду запалили ліхтарі. Ґендзі глянув на принцесу, чарівну, але невелику на зріст, наче потонулу у своєму одязі. Хоча яскравою красою вона не вражала, зате виділялася благородною крихкістю, як верба на початку другого місяця, нездатна протистояти навіть вітерцю від солов’їних крил. Довге волосся, мов нитки вербових гілок, звисало вздовж щік, спадаючи на шовкове хосонаґа кольору «вишня». Видно, саме такою і мала бути особа високого роду. Ньоґо Акасі приваблювала трохи яскравішою красою і глибоким благородством, як гліцинія на початку літа, що виблискує у вранішньому сонці, не знаючи суперниць. Останнім часом ньоґо трохи розповніла і, здавалось, почувалася не зовсім здоровою. Відсунувши вбік кото, вона спиралася на лавочку-підлокітник, занадто малу для її невисокого зросту. Тьмяний вогонь світильника висвітлював її чудове волосся, що хвилею спадало на вбрання кольору «червона слива». Більшої красуні годі було собі уявити! На пані Мурасакі було темно-бузкове коуцікі й світло-брунатне хосонаґа, обрамлені довгим волоссям. Вона була середнього зросту і досконалої краси, що своїм блиском осявала все навколо. Навіть вишневий цвіт не витримував порівняння з нею. Хоча пані Акасі могла почуватися пригніченою в такому бездоганному товаристві, але цього не сталося. Спокійна поведінка й простота свідчили про глибину її благородної душі. На ній було розшите візерунками хосонаґа кольору «верба», світло-зелене коуцікі й мо з ледве помітним шлейфом, який тягнувся по підлозі, але, попри бажання зберігати дистанцію до інших[373], пані Акасі мимоволі викликала в оточення повагу до себе. Зі скромності вона не сиділа на сидінні-подушці, обрамленій зеленою корейської парчею, а, поклавши на ній біва, влаштувалася поруч. Рухи її руки, що стискала плектр, були такі лагідні й витончені, що заслуговували, мабуть, навіть більшої уваги, ніж звуки, добуті нею зі струн. Пані Акасі можна було порівняти з гілкою запашного мандаринового, дерева, зірваною п’ятого місяця з пахучими плодами й цвітом.

Юґірі дуже кортіло зазирнути за завіси, де зібралося вишукане товариство, а особливо, що аж серце завмирало, глянути на пані Мурасакі, яка відтоді, як надвечір під час буревію він побачив її краєм ока, напевне, стала ще прекраснішою. Що стосується Третьої принцеси, то якби його зв’язок з нею в попередньому народженні був глибший, вона стала б його дружиною. Шкода, що йому тоді бракувало наполегливості. Адже сам імператор Судзаку неодноразово натякав йому про такий намір. Щоправда, хоча Юґірі не вважав принцесу настільки легковажною особою, щоб зневажати її, але й глибокого почуття до неї не відчував. А пані Мурасакі протягом років залишалася все такою ж далекою і недоступною. Не в змозі виказати їй свою щиру, безкорисливу відданість, Юґірі тільки зітхав. Та він умів стримувати свої почуття і ніколи навіть зухвалої думки щодо неї не допускав.

Тим часом запала глибока ніч, і стало прохолодно. Нарешті в легкому серпанку з’явився на небі місяць, якого «чекають лежачи»[374]. «Ось вам і весняна ніч з імлистим місяцем, — сказав Ґендзі. — Нічого особливого. А от восени