Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

своєї матері. Але хіба вона сподівалася, що їй випаде така щаслива доля? І тільки згадка про дорогого чоловіка, що залишився у далеких горах, охопила смутком її душу. Опанувавши себе, бо, мовляв, не годиться плакати в такий день, вона поспішила відповісти:

«Сьогодні вперше

Стара рибачка[367] зрозуміла,

Що недарма

Судилось їй прибути

На берег Сумійосі».

Написавши відразу перше, що спало на думку, бо зволікати було нечемно, вона пробурмотіла, ніби сама до себе:

«Хіба забути можу

Давні роки,

Коли очима бачу

Чудесну силу

Бога Сумійосі?»

Цілісіньку ніч тривали танці й музика. Місяць двадцятого дня яскраво сяяв на небі, морська гладінь дивовижно мерехтіла від його світла. На землю впав іній, і сосни навколо побіліли. Їхня холодна одноманітність пронизувала душу особливою чарівністю. Мурасакі досить часто милувалася танцями і слухала музику в домі на Шостій лінії, але рідко коли брала участь у святах, що проходили поза домом, а тим паче не виїжджала за межі столиці, а тому тепер усе вражало й захоплювало її новизною:

«Невже той іній,

Що вночі упав на сосни,

Це вінок із священних ниток,

Яким бог Сумійосі

Їх прикрасив?»

Вона мимоволі згадала сніжний ранок, оспіваний колись у вірші Такамура[368], і відчула, що, видно, нинішнє свято припало богам до серця.

«На гілках сакакі

У руках монахів

Нитки священні

Повисли, мов іній,

Що раптом впав уночі», —

вимовила ньоґо Акасі, вслід за нею сказала пані Нака­цукаса:

«Священні нитки

У руках монахів,

На іній нічний схожі, —

Це знак, що нас почув

Бог Сумійосі».

Було складено ще багато інших пісень, але чи варто їх згадувати? У таких випадках навіть найвправнішим віршотворцям не вдається скласти нічого нового, хіба що побажати такого довголіття, як у «тисячолітніх сосен». Тож і цього разу обійдемося без них.

Коли почало світати, іній на землі став ще густішим. Танцівники захмеліли так, що перестали відрізняти заспів від приспіву. Не здогадуючись, який непривабливий вигляд мають їхні обличчя, заворожені навколишньою красою, вони, не помічаючи, що в саду ось-ось згаснуть вогні, розмахували гілками сакакі й безперестанку повторювали: «Десять тисяч років! Десять тисяч років!» — сповнюючи душі радістю від самого уявлення про майбутнє процвітання цього славного роду. Такою прекрасною була ця ніч, що всім хотілося, щоб з’єдналася в ній тисяча ночей, але непомітно настав ранок, і юнаки жалкували, що час повертатися додому, немов хвилі, які відкочуються назад у море.

Нескінченна вервечка карет тяглася вдалину, гублячись серед сосен. З-під піднятих вітром плетених штор виднілися різнобарвні рукави, немов схожі на виткану з квітів парчу, розстелену під вічнозеленими кронами. Службовці в брунатно-бузкових, світло-брунатних і зелених вбраннях, передаючи один одному столики, розносили їжу, а слуги витріщалися на них, як на якусь дивовижу. Старій монахині подали пісне, поставивши перед нею столик з молодої аквілярії, вкритий зеленувато-сірою тканиною. «Мало кому з жінок випала така щаслива доля!» — перешіптувалися служниці. Якщо до святилища їхали, обтяжені численними дарами, то поверталися голіруч, милуючись навколишніми краєвидами. А втім, описувати подробиці — справа нудна, і я їх опускаю. Скажу тільки, що багато хто жалкував, що Нюдо з далекої затоки Акасі не міг бачити такого пишного свята. Звісно, не всяка людина може так рішуче порвати зв’язки зі світом. Однак, якби він опинився тепер тут, то його присутність, можливо, викликала б почуття жалю. А так люди, натхнені його прикладом, самі почали будувати собі честолюбні плани. Коли ж мова заходила про чийсь життєвий успіх, то незмінно згадували стару монахиню. Навіть пані Омі, дочка відставного Великого міністра, під час гри в суґороку неодмінно шепотіла сама до себе: «Монахиня з Акасі, монахиня з Акасі...», — сподіваючись, що це принесе їй удачу.

Імператор Судзаку, ставши монахом, перестав думати про державні справи й віддавався служінню Будді. Тільки під час високих відвідин палацу двічі на рік — навесні й восени — його думки зверталися до минулого. І лише тривога за долю Третьої принцеси не давала йому спокою. Хоча він знав, що вона перебуває під надійною опікою Ґендзі, але все одно просив Імператора турбуватися про неї. Принцеса отримала другий ранг, і її доходи збільшилися. Помітно зростав також її вплив у світі. Спостерігаючи за поступовим підвищенням становища принцеси, пані Мурасакі занепокоєно думала: «А я не маю іншої підтримки, окрім прихильності чоловіка — єдиної запоруки мого добробуту. А що, як з роками його любов до мене охолоне? О, як я хотіла б покинути цей світ раніше, ніж це станеться!» Однак вона не наважувалася прямо сказати про це Ґендзі, щоб не здатися йому зухвалою. Оскільки й самому Імператорові не була байдужою доля Третьої принцеси, то Ґендзі не посмів відкрито нехтувати нею і поступово став відвідувати її так само часто, як і пані Мурасакі. А та, добре розуміючи, що в його поведінці не було нічого дивного, мучилася думками: «Я ж знала, що так станеться...» — але нічим не видавала своєї образи, тож зовні все йшло, як і раніше. Взявши до себе Першу принцесу, яка народилася вслід за принцом-спадкоємцем, пані Мурасакі зайнялася її вихованням. Турботи про дівчинку відволікали її від сумних думок у ті ночі, коли Ґендзі не було поруч. Втім, вона любила і опікала всіх дітей ньоґо Акасі.

Пані Ханацірусато з Літніх покоїв, позаздривши пані Мурасакі, зайнятій турботою про онуків, узяла на виховання одну з молодших дочок Юґірі й То-найсі-но суке, дочки Кореміцу. Це була миловидна тямуща дівчинка, улюблениця Ґендзі. Давно минув той час, коли Ґендзі журився, що небагатий на дітей, та згодом у нього з’явилися численні онуки й тепер турбота про них та гра з ними не залишала місця для нудьги.

Правий міністр Хіґекуро вже давно став частим гостем у садибі на Шостій лінії. Його дружина Тамакадзура, що досягла зрілого віку, також при відповідній нагоді навідувалася туди, мабуть, тому що Ґендзі повністю відмовився від своїх колишніх залицянь до неї. Зустрічалася вона і з пані Мурасакі, з якою її пов’язувала щира дружба. І тільки Третя принцеса зовсім не подорослішала за цей час. Доручивши Імператорові дбати про ньоґо Акасі, Ґендзі звернув усю свою увагу на цю особу і доглядав її, немов малолітню дочку. Якось імператор-монах Судзаку прислав принцесі такого листа: «Останнім часом я відчуваю, що моє життя добігає кінця. І хоча досі мені здавалося, що ніщо вже не змусить мене озирнутися на цей світ, я палко бажаю ще хоч раз побачитися з Вами, бо інакше моя душа не матиме спокою. Тож чи не могли б Ви відвідати мене без особливих церемоній?»

«Звичайно, вам треба відвідати його. Навіть якби Імператор не мав такого бажання, вам самій слід було б подумати про це. А тим паче зараз, коли він вас чекає...» — сказав Ґендзі й заходився готувати все потрібне для відвідин. «Який привід знайти, щоб влаштувати зустріч Імператора з дочкою? І чим можна його порадувати? — міркував Ґендзі й згадав, що наступного