Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

Ньоґо Акасі згодом народила багато дітей, здобула виняткову прихильність Імператора і не мала суперниць. Багато придворних нарікали, невдоволені тим, що імператрицею-дружиною знову стане жінка з роду Мінамото. Імператриця-дружина Акіконому з кожним роком відчувала до Ґендзі все більшу вдячність за його невтомну підтримку.

Тепер, пішовши на спочинок, Імператор міг відвідувати Ґендзі так часто, як йому хотілося, і почувався нарешті справді щасливим. Новий Імператор ніколи не забував про Третю принцесу. Втім, її становище у світі і так було досить значним, хоч, звісно, в садибі на Шостій лінії вона не могла досягти впливу, яким користувалася там Мурасакі. З кожним роком стосунки між Ґендзі та Мурасакі ставали щораз дружнішими. Подружжя не мало одне від одного таємниць і ніщо не затьмарювало їхньої душевної близькості. А проте Мурасакі все частіше серйозно повторювала, що хотіла б віддалитися від мирської суєти та зі спокійною душею віддатися служінню Будді. «Я вже досягла віку, коли, здається, зрозуміла, що можна очікувати у майбутньому — смутку чи радості? — казала вона. — Дозвольте зробити те, що велить мені серце». — «Яка жорстокість! І чути про це не хочу! — заперечував Ґендзі. — Адже я сам хотів постригтися в монахи, але утримався від такого кроку, бо уявив собі, як вам буде тяжко без мене. А от коли я нарешті здійсню своє заповітне бажання, то воля ваша — робіть те, чого прагне ваше серце».

Ньоґо Акасі ставилася до пані Мурасакі, як до рідної матері, а пані Акасі, задовольняючись роллю доччиної прислуги, скромно трималася у тіні, бо вбачала в цьому запоруку її щасливого майбутнього. А стара монахиня, яка останнім часом часто давала волю сльозам радості й безперервно витирала розпухлі й почервонілі очі, стала найкращим прикладом щасливого довголіття.

Ґендзі вирішив, що нарешті пора виконати колишні обітниці перед богом Сумійосі й подбати про подячні молебні заради майбутнього ньоґо Акасі. Відкривши з цією метою надіслану з Акасі скарбничку, він виявив різноманітні прохання й зобов’язання. Деякі з них виявилися б нездійсненними, якби Ґендзі не займав високого становища в світі, як-от, скажімо, обіцянка виконувати щорічно, навесні й восени, священні танці «каґура» на знак подяки за продовження і процвітання роду. Розглядаючи списані скорописом аркуші паперу, Ґендзі все більше впевнювався в обдарованості старого Нюдо та його здатності переконливо донести їхній зміст до будд і богів. «Але як додумався до таких речей відлюдник, далекий від суєтного світу?» — дивувався розчулений Ґендзі, бо велич задумів старого разюче не відповідала становищу монаха. «Ким він був у минулому народженні? Чи не праведником, якому судилося ще раз з’явитися в нашому світі?» — гадав він, ставлячись до монаха з Акасі з дедалі більшою повагою.

Приховуючи наразі справжню мету своєї прощі, Ґендзі вирушив до святилища нібито за власним бажанням. Хоча він давно виконав усі обітниці з часу гірких поневірянь від Сума до Акасі, але його нинішнє сповнене удач становище нагадувало, що багато в чому він зобов’язаний богу Сумійосі. Цього разу його супроводжувала пані Мурасакі, і слава про цю прощу розійшлася по світу. Від самого початку виїзд до святилища Сумійосі мав відбутися скромно, небагатолюдно, але високе становище Ґендзі мимоволі перетворило його на пишне видовище. За винятком обох міністрів, його супроводжували всі високі вельможі. Танцівники, вибрані із середніх чинів охорони, були одного зросту і відрізнялися приємною зовнішністю. Тож легко уявити собі, як страждали юнаки, яким не пощастило потрапити до кола обраних. Для музичного супроводу було взято найкращих музикантів і танцівників, незмінних учасників надзвичайних святкувань в Івасімідзу і Камо. Для більшої урочистості його доповнили двома вищими чинами Імператорської охорони. Чимало танцівників було залучено й до участі в священних танцях «каґура». Самому Ґендзі прислужували три групи придворних від нового Імператора, принца-спадкоємця та імператора Рейдзея. Нескінченною блискучою вервечкою тяглися за ним знатні столичні вельможі, пишаючись один перед одним святково оздобленими кіньми, яскравим вбранням охоронців і хлопчиків-слуг. Видовище справді було дивовижним! У першій кареті їхали ньоґо Акасі й пані Мурасакі, в другій — пані Акасі зі старою монахинею, яку вирішили взяти потайки. З ними їхала і годувальниця ньоґо, обізнана з усіма сімейними справами. Услід за ними їхали карети почту: п’ять карет супроводжували пані Мурасакі, п’ять — ньоґо Акасі й три — пані Акасі. Можна не сумніватися, що оздоблення карет і розкішне жіноче вбрання не мало собі рівних.

До речі, Ґендзі радив, щоб стара монахиня відкрито взяла участь у прощі. «Нехай розгладяться її зморшки», — казав він, але пані Акасі заперечила: «Не думаю, що їй варто брати участь у такому галасливому святі. От якби вона дожила до того дня, коли справдяться наші мрії...» Однак стара монахиня, не впевнена в тому, чи довго ще проживе на цьому світі, не захотіла пропустити такої рідкісної нагоди і все-таки поїхала з ними. Ось така щаслива доля рідко випадає навіть тим, хто, здавалося б, спочатку мав усі передумови для успіху.

Була середина десятого місяця, коли «плющ на огорожі храму богів могутніх»[364] вже змінив свій колір і забагряніли дерева під кронами сосен, бо не тільки «голос осені з вітрами долинав»[365]. Знайомі мелодії Адзума[366], зливаючись з плескотом хвиль та шумом вітру, зачіпали душу набагато сильніше, ніж велична корейська або китайська музика. Голоси флейт, поєднані із голосом вітру в соснах, набували такої неповторної чарівності, що проникали в саму душу. Ритм, який вибивали на струнах, а не на барабанах, був менш урочистим, але зате доречнішим у таких обставинах. Зелені бамбукові стебла, зображені на вбранні музикантів, зливалися із зеленню сосен, різноманітні квіти, які прикрашали зачіски, нічим не відрізнялися від тих, що росли неподалік під деревами. Все це було таке прекрасне, що аж очі розбігалися. Після того як відлунала передостання мелодія «Мотомеґо», в сад спустилися для танцю молоді придворні й одночасно скинули з плечей верхній одяг. З-під похмурих чорних накидок вирвалися брунатні й бузкові шовки, яскраві червоні рукави, закраплені раптовими бризками дощу, закружляли в повітрі, немов багряне листя, змушуючи забути, що навколо сосновий бір. Розмахуючи високо над головою засохлими від інею стеблами місканта, юнаки в танці пройшлися по саду і зникли — на превеликий жаль захоплених глядачів.

Ґендзі мимоволі згадав минуле, і перед його поглядом, як живе, виникло узбережжя, куди його закинула доля, але, на жаль, він не мав з ким поділитися спогадами. І саме тоді з радістю згадав про Великого міністра, який вийшов у відставку. Повернувшись у свою карету, Ґендзі написав на аркуші паперу, що завжди носив при собі, такого вірша:

«Хто, крім нас,

Поговорити може

Із соснами, що в Сумійосі

Коло святилища ростуть,

Про вік богів?» —

і нишком передав його у другу карету. Стару монахиню цей лист глибоко зворушив. Розуміючи, яких висот досяг Ґендзі, вона згадала про сумну розлуку в Акасі, коли нинішня ньоґо, її внучка, була вже в лоні