Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Давід тримає руку на животі своєї дівчини, відчуває любов до когось, кого ніколи не бачив, відчуває, як ціле його життя стає підвладним любові, якої ще нема. Його мама завжди казала, що кожна дитина — це трансплантація серця. Тепер він розуміє ці слова.
Дівчина гладить пальцями його шию. Він увесь вечір говорив по телефону, йому розповіли все про зустріч, про рішення. Він отримав пропозицію, про яку мріяв відтоді, як став тренером дитячої команди.
— Не знаю, що мені робити.
— Довірся своєму серцю, — каже його дівчина.
— Я хокейний тренер. І хочу бути лише ним. Усе інше — політика. Вона жодним чином не стосується спорту.
Дівчина цілує його руку.
— Тоді будь хокейним тренером.
Майя дзвонить у двері Аниного будинку. Вона нічого не каже про Кевіна на пробіжці, взагалі нічого; ще недавно їй здавалося немислимим мати таємниці від Ани, але тепер це цілком нормально. Огидне відчуття. Дівчата йдуть додому до Майї. Петер, Міра і Лео сидять на кухні. Чекають телефонного дзвінка, в якому хтось розкаже їм, як пройшла зустріч. Але поки все тихо. Тому вони можуть зробити лише одне. Майя приносить гітару, Петер — барабанні палички, Ана питає, чи можна їй співати. Вона жахливо співає. Настільки погано, що це навіть допомагає сім’ї витримати те чекання.
Далеко в місті, в льодовій арені на шляху до озера завершується зустріч членів хокейного клубу. Голосування проведено. Результати підраховані. Наслідки будуть для всіх.
Група чоловіків у чорних куртках змішується з іншими учасниками зустрічі. Хтось іде зі своєю сім’єю, хтось — самотою. Чоловіки й жінки зникають на стоянці. Усі розмовляють, але ніхто нічого не каже. Попереду довга ніч у будинках, де всі лампи вимкнені, але ніхто не спить.
Усі розійшлися, але директор клубу ще довго сидить за столом у кафетерії. Фрак самотньо стоїть серед темряви на трибуні. Цей клуб — їхнє життя. Ніхто з них не знає, кому він тепер належить.
Амат сидить на ліжку вдома в Захаріаса, в нього завібрував телефон. Одне смс. Одне слово. Від Майї.
«Дякую».
Амат у відповідь пише одне слово.
«Вибач».
Перше слово — за те, що він зробив. Друге — за те, що так довго не міг на це наважитися.
Батьки Кевіна виходять із зустрічі першими. Тато тисне кільком чоловікам руку, мовить кілька коротких слів. Мама нічого не каже. Вони сідають кожне до свого авто і рушають у різних напрямках.
Суне приходить додому. Годує цуценя. Телефонний дзвінок застає його зненацька, але він не здивований. Це директор хокейного клубу. Після розмови Суне не лягає спати, бо має підозру, що в нього скоро будуть гості.
Мама Кевіна зупиняє автомобіль. Глушить двигун і знову його заводить. Гасить фари, але так і залишається сидіти всередині. Її тіло зовсім знесилене, здається, в неї жар, пальці ледь тримають кермо. Усередині все згоріло дощенту, вона перетворилась на оболонку — так їй запам’ятаються тодішні відчуття.
Мама Кевіна виходить з машини, рушає кварталом, знаходить потрібний їй будинок і дзвонить у двері. Це остання вілла, далі починається Улоговина.
Цуценя відчуває чиюсь присутність ще до того, як чути стукіт. Суне відчиняє двері, пробує шикнути на собаку, щоб ішов собі, але його голос не може приховати, що в цих стосунках уже не він головний.
— І яка різниця між хокеїстами і собаками? — гірко усміхається Давід.
— Хокеїсти хоча б виконують те, що їм кажуть, — бурмоче Суне.
Чоловіки дивляться один одному в очі. Колись вони були наставником і учнем. Колись любов між ними була непохитною. Часи змінюються, бо хокей не стоїть на місці.
— Я хотів прийти, щоб ти почув це від мене… — починає Давід.
— Ти будеш тренером основної команди, — киває Суне.
— Директор дзвонив?
— Так.
— Нічого особистого, Суне. Але я хокейний тренер. Така вже в нас робота.
Загіпсована нога Беньї уже не загіпсована — тепер вона дерев’яна. На око начеплена чорна пов’язка, кімната — піратський корабель, а племінники — його вороги. Вони фехтують хокейними ключками, виють від сміху, коли він ганяється за ними, підстрибуючи на одній нозі, зривають з ліжка покривало разом із постіллю і кидають йому на голову, аж він падає і перевертає комод. У дверях стоїть Ґабі, руки схрещені на грудях, на обличчі — материнський вираз.
— От чорт… — бурмоче одна дитина.
— Це все дядько накоїв! — миттю запевняє друга.
— Агов! Хто обзивається — так сам називається! — ричить Беньї, намагаючись виповзти з-під покривала.
Ґабі суворо тицяє пальцем:
— У вас п’ять хвилин, щоб усе це прибрати. Потім ідете мити руки, а тоді будемо вечеряти. Бабуся уже все приготувала. Це і тебе стосується, братику!
Беньї щось бурчить з-під покривала. Діти допомагають йому вибратися. Ґабі виходить до ванної, щоб вони не бачили, як вона заходиться сміхом. Це так потрібно — у цьому місті, саме сьогоднішнього вечора.
Суне робить глибокий вдих усім своїм кремезним тілом. Уважно дивиться на Давіда.
— Ти справді настільки ненавидиш Петера, що не зміг би бути в клубі, якщо він залишиться?
Давід гірко зітхає.
— Ненависть тут ні до чого. Я просто не можу прийняти те, що він відстоює. Ми граємо в хокей, ми мусимо вміти ставити інтереси клубу перед власними.
— І ти вважаєш, що Петер цього не вміє?
— Суне, я бачив його. Бачив на стоянці, коли поліція забрала Кевіна з автобуса. Петер приїхав і спостерігав, бо хотів побачити, як це станеться. Це була помста.
— Хіба ти не зробив би те саме, якби опинився в його ситуації?
Давід піднімає погляд, хитає головою.
— У його ситуації я б, напевно, взяв із собою зброю. Але я не про те.
— Про що ж тоді? — питає Суне.
— Про те, що хокей може існувати лише у власному світі. Поки його не вплутують у всяке лайно ззовні. Якби Петерова сім’я почекала до дня після фіналу і тоді подала заяву в поліцію, юридичні наслідки були б ТАКІ САМІ. Поліція, прокурор, суд, усе те, що відбувається зараз, вони могли 6 зробити все те саме, але на день пізніше.
— І Кевін встиг би зіграти у фіналі. І юніори, можливо, перемогли б, — додає
