Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Скільки пострілів можна зробити? — питає вона.

— Два, — відповідає Ана.

Знову розкриває зброю, забирає звідти патрони, кладе їх назад у коробку і замикає шафу. Вони виходять з підвалу, Майя нічого не каже.

Але єдине, що вона думає: «Мені вистачить одного».

Фрак не виходить із «Хутра», обережно піднімає перекинуті склянки.

— Рамоно, ми просто… прийшли поговорити, — пошепки починає він.

— Твоєму старому було б соромно, — відрубує вона.

— Я просто намагаюся… не ставати ні на чий бік.

Рамона фиркає.

— Погано в тебе виходить.

Фрак обертається, з нещасним виглядом накидає на себе куртку й виходить. За дві хвилини повертається. Стоїть перед барною стійкою, ніби той нещасний малий хлопчисько, яким він колись був, коли приходив сюди разом із Петером — їм ще змалку доводилось забирати звідси своїх п’яних старих.

— Роббан Гольтс ще заходить сюди? — бурмоче Фрак.

— Практично щодня, відколи втратив роботу, — киває Рамона.

Фрак теж киває.

— Передай йому, щоб зайшов у супермаркет і поговорив із моїм начальником складу. Я попереджу, щоб з ним провели співбесіду.

Рамона знову киває. Можна було б іще щось сказати. Але вони з Бйорнстада.

Пізно ввечері Кевін біжить освітленою доріжкою навколо Височини. Швидше і швидше, шапка насунута на лоба, каптур поверх неї. Він навіть одягнув мішкуватий одяг без усяких ведмедів, щоб ніхто його не впізнав. Але в цьому нема потреби — всі мешканці Височини пішли на зустріч на льодовій арені, щоб голосувати. Все-таки Кевіну здається, що з лісу за ним хтось стежить. Та ні, йому просто здалося. Якась параноя. Так він себе переконує.

Сонце вже зайшло. Майя стоїть у лісі і труситься, але дерева ховають її, вона далі панічно боїться темряви, але твердо вирішила перетворити її на свого друга. Свого союзника. Вона спостерігає, як Кевін ходить в освітленому будинку, він не може її бачити, але вона його бачить, і це дає їй неочікуване відчуття влади. Воно п’янить.

Коли він виходить на пробіжку, вона засікає час. На одне коло йде три хвилини і двадцять чотири секунди. Ще одне — три хвилини і двадцять дві секунди. Ще одне коло. І ще. Знову знову і знову.

Вона записує час. Піднімає руки, ніби тримає невидиму рушницю. Роздумує, де треба стояти.

Хтось із них має померти. Вона ще не вирішила хто.

43

Битися неважко. Важко тільки почати і закінчити. Коли б’єшся, вмикається інстинкт. Найскладніше в насильстві — наважитися на перший удар і опанувати себе, коли перемагаєш, щоб не завдати останнього.

Петерів автомобіль так і стоїть на стоянці біля льодової арени. Підпалу не було, та він підозрює, що про це думали. Петер розчищає скло і сідає всередину, не заводячи двигун.

Він понад усе заздрив добрим тренерам за їхнє вміння стати перед гравцями і повести їх за собою. Йому бракувало для цього харизми. Колись він був капітаном команди, але тоді вів команду своєю грою, а не словами. Він не здатен пояснювати хокей, він просто добре грав у цю гру. Це називається «абсолютний слух» у музиці, а в спорті — «фізичне обдарування». Коли бачиш, як хтось виконує рух, і твоє тіло миттю розуміє, як це повторити. Як возитися на ковзанах, забивати шайби, грати на скрипці. Хтось усе життя тренується без жодного успіху, а хтось просто… це вміє.

Петер досить добре давав собі раду, щоб уникати бійок. У цьому був його порятунок. Він не має схильності до філософувань, ніколи не вважав насильство чимось неприродним. Він просто не мав цього в собі. Не мав інстинкту.

Коли Лео почав грати в хокей, Петер мав розмову з одним тренером, який весь час кричав і рявкав. Тренер сказав:

— Але ж їх треба трохи, бляха, налякати, щоб вони слухались!

Петер нічого не відповів. Але в машині дорогою додому повернувся до Лео і пояснив йому:

— Коли я в дитинстві розливав молоко, то завжди діставав від свого тата. Я не перестав розливати молоко. Просто почав боятися брати його до рук. Запам’ятай це.

Стоянку повільно заповнюють автомобілі. Люди приїздять з усіх усюд. Дехто помічає Петера, але не показує цього. Він чекає, поки всі вони зайдуть усередину. Коли почнеться зустріч. Думає, що, може, варто просто завести мотор, поїхати додому, зібрати свою сім’ю, спакувати речі й виїхати звідси. Якнайдалі. Але він залишає автомобіль, переходить через стоянку, відчиняє важкі двері до льодової арени і заходить.

Битися неважко. Важко лише зрозуміти, коли почати.

Анн-Катрін сидить біля Кабана, вони в одному з останніх рядів. Здається, що в цьому кафетерії зібралося все місто. Жодного вільного стільчика, люди далі приходять і стають біля стіни. Спереду, на невеликій сцені, сидять члени правління. На стільчиках у першому ряду — спонсори і батьки юніорів. Посередині — батьки Кевіна. Анн-Катрін бачить, як люди, яких вона знала все своє життя, підходять до Кевінової мами, ніби тут похорон і ніби вони висловлюють співчуття через таку велику несправедливість, якої вона зазнала.

Кабан бачить, на що дивиться Анн-Катрін, і міцно стискає її за руку.

— Анкі, нам не можна втручатися. Половина присутніх тут людей — наші клієнти.

— Це не переголосування, а лінчування, — шепоче Анкі.

— Треба почекати, поки не зрозуміємо, що сталося, нам не все відомо, Анкі. Нам не все відомо, — відповідає її чоловік.

Вона знає, що він має рацію. Тому чекає. Вони чекають. Чекають усі присутні.

Фрак навмисно стоїть на середині стоянки, не ховається в тіні чи за деревом. Звісно, менше за все йому хочеться виглядати загрозливо.

Коли на стоянку заїжджає невеликий автомобіль з логотипом місцевої газети на дверях, Фрак привітно махає рукою. Всередині сидять журналістка і фотограф, Фрак радісно показує, щоб вони спустили вікно.

— Вітаю! Вітаю! Здається, ми не зустрічалися. Фрак! Власник супермаркету!

Журналістка тисне йому руку через вікно.

— Доброго дня, ми приїхали на зуст…

Фрак нахиляється і щосили чухає щетину на бороді.

— Он як! На зустріч, так? Я тільки хотів перемовитися кількома словами. Трохи… «не на камеру», якщо ви мене розумієте.

Журналістка схиляє голову набік:

— Ні.

Фрак відкашлюється.

— Ет, ви ж знаєте, як це буває. З появою журналістів люди можуть розхвилюватися. Те, що в нас сталося, — це травма для цілого міста, ви ж розумієте. Тому ми