Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Цього разу Фатіма заходить без стуку до синової кімнати. А такого вона ніколи не робить. Амат сидить на ліжку, в руках у нього візитівка. Мама впевнено починає:
— Хлопцеві можна мати таємниці від своєї мами. Але не тоді, коли він так погано їх приховує.
— Нічого страшного, мамо. Не треба… хвилюватися, — відповідає він.
— Твій тато… — починає вона, але Амат її перебиває.
А такого він ніколи не робить.
— Не треба розказувати, що зробив би тато. Його ТУТ нема!
Мама кладе руки на коліна. Амат важко дихає. Робить спробу віддати мамі візитівку, але вона не бере.
— Це робота, — в його словах чути відчай хлопчика і злість молодого чоловіка.
— У мене є робота.
— Ця краща, — каже він.
Мама здивовано піднімає брови:
— Хіба? На тій роботі є хокейний майданчик, де я зможу щодня дивитися, як тренується мій син?
Амат аж зсутулився.
— Ні.
— Тоді ця робота не краща. У мене є робота. Не треба турбуватися про мене.
У нього спалахують очі.
— Але ж, мамо, хто тоді потурбується? Хто? Озирнись! Хто буде про нас турбуватися, коли твоя спина не витримає?
— Я. Як і завжди, — обіцяє вона.
Він намагається втиснути їй до рук картку, але мама не приймає. Амат переходить на крик.
— МАМО, У ЦЬОМУ СВІТІ НІЧОГО НЕ ДОСЯГНЕШ, ЯКЩО ТИ САМ!
Вона не відповідає. Мовчки сидить поруч, поки Амат не починає схлипувати.
— Усе дуже складно, мамо. Ти не розумієш… не розумієш, скільки я… я не можу…
Фатіма відсуває його руки. Встає. Відходить. І рішучим голосом каже:
— Я не знаю, що тобі відомо. Що б це не було, я розумію, що хтось впливовий страшенно боїться, що ти про все розкажеш. Тому, любий мій хлопчику, дозволь мені дещо тобі сказати. Мені не потрібні чоловіки. Ні той, хто буде зранку відвозити мене до льодової арени, ані той, хто дасть мені нову роботу, яка мені не потрібна. Мені не потрібен чоловік, який буде сплачувати мої рахунки і говорити мені, як я повинна поводитись, що думати і відчувати. Мені потрібен лише один чоловік — мій син. І ти не самотній. Ти ніколи не був самотній. Тобі просто треба вибрати, на чиєму ти боці.
Мама виходить. Зачиняє двері. Візитівку вона не взяла.
Маґґан Лют так і стоїть, вона занадто горда, щоб відступити. Повертається до правління і вимагає:
— Я вважаю, що голосування має бути відкритим.
Директор клубу вперше за цілу зустріч бере слово:
— Так, але мушу нагадати вам, що за статутом кожен із присутніх має право вимагати закритого голосування…
Він занадто пізно розуміє, що саме на це й розраховувала Маґґан Лют. Вона демонстративно повертається до присутніх і питає:
— Ну, що ж. Тут є хтось, кому бракує відваги відстоювати свою думку? Хто не може подивитися нам в очі і сказати, що думає? Прошу, встаньте і вимагайте анонімного голосування!
Ніхто не ворушиться. Петер розвертається і виходить. Він міг би залишитися, захищатися, але вирішує піти.
Амат запихає у вуха навушники. Рушає своїм районом і містом, яке для нього чуже. Минає місця свого дорослішання, дитинства, свого життя. Завжди будуть люди, які не зрозуміють його рішення. Назвуть його боягузом, або нечесним, або несолідарним. Можливо, у цих людей безпечне життя — так буває, коли живеш в оточенні однодумців і чуєш думки інших, які є лише підтвердженням для твого світогляду Таким людям легко засуджувати його, завжди легко повчати, коли самим не доводилося за щось відповідати.
Амат іде до льодової арени. Стає біля своїх товаришів по команді. Він утікав від війни, коли ще не вмів говорити, але й далі його життя нагадує втечу. Лише хокей дав йому відчуття, що він — один із групи. Нормальний. Умілий.
Вільям Лют гупає його по спині. Амат дивиться йому в очі.
Рамона стоїть у коридорі, чекає на Петера. Спирається на ціпок, від неї пахне віскі. Це вперше за десять років вона відійшла від «Хутра» далі, ніж на п’ять кроків. Рамона бурмоче:
— Їм стане соромно. Одного дня вони згадають, що то були слова хлопця проти слів дівчини, і вони сліпо повірили хлопцеві. І їм стане соромно.
Петер поплескує її по плечі й шепоче:
— Ніхто не просить… ніхто не… Рамоно, ти не мусиш втручатися в це лише заради моєї сім’ї.
— Хлопче, не тобі вказувати мені, що я повинна робити, а що — ні.
Тоді Петер киває, цілує її в щоку і виходить. Він уже стоїть біля свого авто, коли Рамона ціпком штовхає двері до кафетерію. Один чоловік із правління, одягнений в костюм, саме послабляє собі краватку і каже жартома, а може, і всерйоз:
— Хіба могло бути по-іншому? Хоча б хтось про це замислювався? Ви бачили, які джинси тепер носять дівчата? Тісні, як зміїна шкіра! Вони самі ледве їх стягують, а як це міг зробити підліток проти її бажання? Хіба не так?
Він сміється з власного дотепу, хтось підхоплює, але від гуркоту, з яким відчиняються двері, всі замовкають і обертаються. Там стоїть Рамона, сердита і напідпитку, вона показує на нього ціпком і каже:
— Он як, любий Леннарте. Не знаєш, як таке можливо? А давай поб’ємось об заклад на твою річну зарплату, що я проти твоєї волі стягну з тебе цей костюм і ніхто в цьому залі навіть не писне?
Розлючена і п’яна Рамона так гупає ціпком по стільчику, що найневинніший чоловік, який на ньому сидить, хапає ротом повітря і тримається за серце. Рамона махає ціпком до всіх присутніх.
— Це не моє місто. Ви — не моє місто. Як вам не соромно!
Один чоловік встає і вигукує:
— Заткнися, Рамоно! Ти нічого не розумієш!
Троє чоловіків у чорних куртках беззвучно вийшли з тіні біля стіни, один із них ступає кілька кроків, стає перед чоловіком і каже:
— Якщо ще раз скажеш їй заткнутися, сам заткнешся. Навіки.
Амат стоїть перед льодовою ареною, дивиться в очі своїм товаришам. Глибоко зітхає, відвертається від них і рушає. Робить перший крок іще з ваганням, але другий уже впевнено. Чує, як Лют гукає за ним, але заходить усередину,
