Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Давід стоїть на своєму:

— У цьому і є правосуддя, Суне, саме тому суспільство має закони. Петер міг би почекати до фіналу, бо те, що зробив Кевін, не стосується ні хокею, ні клубу, але Петер вирішив сам дати йому покарання. Він нашкодив усій команді і цілому клубу. Цілому місту.

Старий чоловік зі свистом вдихає всім своїм великим тілом. Він старий, але його очі не постаріли.

— Давіде, пам’ятаєш, того року, коли ти саме перейшов до основної команди, у нас був хлопець, який отримав три серйозні струси мозку за два сезони? Усі знали: якщо буде ще один, йому доведеться залишити хокей. Ми грали з командою, в якої на захисті був не гравець, а величезна тварюка: він про все знав, і з самого початку пішов на силовий прийом із прицілом просто на голову того хлопця.

— Пам’ятаю, — киває Давід.

— Пам’ятаєш, що ти зробив із тим захисником?

— Я його побив.

— Так. Наш хлопець отримав іще один струс мозку, той матч став для нього останнім. Але суддя навіть не оштрафував цього захисника. Тому ти побив його. Бо часом судді помиляються, часом порушення правил гри дуже розходяться з порушенням правил моралі, тому ти вирішив, що маєш право сам здійснити правосуддя на майданчику.

— Це не те саме, — відповідає Давід, вдаючи більшу впевненість, ніж є насправді.

Суне задумливо гладить цуценя, чухає собі брови.

— Як вважаєш, Кевін справді зґвалтував Майю?

Давід цілу вічність обмірковує свою відповідь. Він думав про це щосекунди відтоді, як поліція забрала Кевіна. Він намагався розглянути ситуацію під усіма кутами зору і вирішив триматися раціонального. Бути відповідальним. Тому він каже:

— Це не мені вирішувати. Це вирішить суд. Я — хокейний тренер.

Суне виглядає засмученим.

— Давіде, я поважаю тебе. Але не маю поваги до такого рішення.

— А я не можу поважати Петера, коли він робить із себе Бога — для команди, для клубу, для цілого міста, і лише тому, що справа стосується його дочки. Суне, от якби Кевіна звинуватили у зґвалтуванні іншої дівчини, якби це була не Петерова донька — думаєш, що він став би переконувати сім’ю дівчини заявити в поліцію того самого дня, коли буде фінал?

Суне схиляє голову до одвірка.

— Давіде, тоді я запитаю: якби заявили не на Кевіна. Якби це був будь-який інший хлопець. Якби це був хтось із Улоговини. Ти б розмірковував так само, як зараз?

— Не знаю, — щиро відповідає Давід.

Суне мовчить — нехай ці слова побудуть із Давідом. Урешті, це все, чого можна прагнути від людини. Визнання, що ми не знаємо всього. Суне відступає набік, звільняючи прохід у коридорі.

— Хочеш кави?

Хтось дзвонить у двері до Андерссонів. Гостю довго не відчиняють. Міра з Лео грають на кухні в карти, з гаража чутно звуки електрогітари і барабанів. Ще один дзвінок. Нарешті клямка опускається, у дверях з’являється Петер у мокрій від поту сорочці, з барабанними паличками в руках. Перед ним стоїть директор клубу.

— У мене погані новини. І добрі.

Давід і Суне за кухонним столом один навпроти одного. Давід ніколи тут не був, вони зустрічалися на льодовій арені щодня упродовж майже п’ятнадцяти років, але це вперше один опинився вдома в іншого.

— Отож, ти таки отримав основну команду, — великодушно каже Суне.

— Лише не ту, на яку сподівався, — тихо відповідає Давід.

Суне доливає кави. Після сьогоднішньої зустрічі клубу Суне був цілком упевнений, що йому зателефонує директор і повідомить, що Давід став тренером основної команди, проте вважав, що це буде команда Бйорнстада.

— Хочеш молока? — питає Суне.

— Ні, дякую, так якраз добре, — відповідає новий тренер основної команди клубу «Гед-Хокей».

Директор прокашлює горло. У передпокої з’являється Міра. Лео і Майя стоять позаду, менший брат бере сестру за руку.

— Члени клубу проголосували. Вони не хочуть тебе звільняти, — каже директор.

Не чути криків радості. Нема навіть усмішки. Петер витирає піт з чола.

— І що це означає?

Директор розводить руками, повільно знизує плечима.

— Давід звільнився. Йому запропонували роботу тренера основної команди в Геді. Усі найкращі юніори підуть за ним. Лют, Філіп, Беньї, Бубу… вони грають не для клубу, Петере, вони ніколи не грали для клубу. Лише для Давіда. А без них ми можемо забути про наші плани мати дорослу команду. Сьогодні ввечері мені подзвонили практично всі спонсори і розірвали контракти.

— Ми подамо на них до суду, — гарчить Міра, але директор хитає головою.

— Минулого року вони вклали всі свої гроші за умови, що з юніорів вийде добра основна команда. Тепер можна забути про добру команду, ми навіть не зможемо виплатити зарплати. Навіть не знаю, чи в нас узагалі в наступному році буде команда. Місцева влада не буде інвестувати, вони не хочуть, щоб тут була хокейна гімназія після… скандалу.

Петер киває:

— А сім’я Ердаль?

— Тато Кевіна забирає свої гроші. Переносить їх у Гед. Звісно, він хоче розчавити нас. А якщо Кевіна не визнають винним у… тому, що сталося, то… він буде грати у «Гед-Хокей». Усі наші найкращі гравці підуть туди.

Петер притуляється до стіни. Сумно всміхається.

— Значить, новини добрі і погані.

— Добра новина: ти залишаєшся спортивним директором. Погана: я не впевнений, чи буде у нас в наступному сезоні клуб, у якому ти зможеш працювати.

Він розвертається, щоб іти, але спиняється. Дивлячись через плече, каже:

— Я повинен попросити вибачення.

Петер зітхає і повільно хитає головою.

— Не треба вибачатися, це…

— Я повинен попросити вибачення не в тебе, — перебиває його директор.

Заходить повз Петера до передпокою і зустрічається поглядом з Майєю.

Давід обома руками тримає горнятко. Погляд опущений на стіл.

— Суне, може, я зараз нагадую сентиментальну стару тітку, але хочу, щоб ти знав, що я дуже ціную все, що ти для мене зробив. Усе, чого ти мене навчив.

Суне чухає цуценя. Не відводить погляду від його шерсті.

— Я давно мав поступитися тобі. Я стільки разів був надто гордим. Не хотів визнати, що ця гра мене переросла.

Давід п’є каву. Дивиться у вікно.

— Я стану татом. Я… це якось по-дурному, зважаючи на обставини, але я хотів, щоб ти дізнався про це першим.

Суне не в силах сказати ні слова. Потім встає, відкриває шафку і повертається з пляшкою.

— Думаю, нам зараз потрібна міцніша кава.

Вони цокаються. Давід сміється і зразу замовкає.

— Не знаю, який з мене буде тато — кращий чи гірший, через