Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Бах.

Амат тремтить через вітер, але навмисно стоїть під ліхтарем. Хоче, щоб вони помітили його здалеку, щоб більше ніхто не втрутився. Чому він на це зважився — відповіді так і не знатиме. Можливо, тобі врешті-решт набридає страх, коли занадто довго боїшся.

Він не знає, скільки їх наближається між будинками, але в їхніх постатях безпомилково відчувається жорстокість, і Амат розуміє, що навіть не встигне зробити перший удар, як вони разом накинуться на нього. Серце вискакує з грудей. Він не знає, чого вони хочуть — налякати його, провчити, щоб знав на майбутнє, чи справді зробити так, щоб він ніколи вже не зміг грати в хокей. Один із них тримає щось у руці — напевно, битку. Вони минають найближчий до Амата ліхтар, і ще в чиїйсь руці зблискує металева труба. Від першого удару Амат захищається передпліччям, але за мить отримує другий по потилиці, біль ніби струмом прошиває йому хребет, а далі його б’ють залізною трубою по стегну. Він продирається і прогризається крізь тіла, але це не бійка, а розправа. Уже закривавлений, він падає на сніг.

Бах.

Бубу не особливо обдарований, але битися він уміє. А така річ цінується, якщо ти молодий і маєш відповідне товариство. Бубу не просто сильний і неймовірно терплячий до ударів, у нього ще й вражаюча швидкість реакції — враховуючи, який він тугодум. Щоправда, він не дуже в добрій формі — заважкий для бігу на довгі дистанції, — тому намагається встигати за іншими замаскованими постатями і не витратити всієї енергії. Бубу знає, що в нього буде кілька секунд, щоб показати їм, який він насправді. Наскільки відданий, сміливий і безкорисливий.

Побачивши Амата, вони сповільнюють крок. П’ятнадцятирічний хлопець стоїть і чекає на них.

— А в нього таки є яйця. Не втікає і не ховається, — бурмоче Лют.

Від першого удару Амат захищається передпліччям, а далі вже не встигає щось побачити. Бубу має кілька секунд, щоб продертися крізь усіх уперед і щосили врізати Люту в обличчя, аж з нього злітає шарф, а його велетенське тіло відлітає до стіни. Іншому хлопцю, з яким вони грали у хокей відтоді, як ледве навчилися їздити на ковзанах, Бубу зацідив ліктем по носі, його заливає кров.

Бубу має лише ці кілька секунд, а тоді всі зрозуміють, хто він. Зрадник. Амат лежить на землі, Бубу б’ється, як звір, на всі боки товче головою й колінами, його кулаки гупають, як кувалди. Він наступає нападникові на коліно і чує хрускіт, відчуває, як прогинаються кістки обличчя під його кулаками. Але врешті падає, бо нападників більше і вони разом переважають. Лют сидить у нього на грудях, б’є його, удар за ударом, і ричить у темряву: «Ах ти ж сука! Ти сука! Фальшива сука, кінчений зрадник!».

Бах.

Між будинками за двадцять метрів зупиняється автомобіль. У ньому хтось, хто зовсім не бажає втручатися, але все одно вмикає дальнє світло. Яскравий промінь на кілька секунд заливає те, що відбувається. Хтось кричить Лютові у вухо: «Хтось прийшов! Звалюємо! Звалюєм!». І вони йдуть геть. Одні не стримують матюків, інші накульгують, але тупіт черевиків віддаляється і стихає.

Амат іще довго лежить, скрутившись клубком, і ніяк не може повірити, що його перестали бити. Дуже повільно рухає по черзі частинами тіла, перевіряючи, чи нічого не зламали. Ледь повертає голову набік, вона тріщить від болю, в очах туманиться, але він бачить, що на снігу поруч лежить його товариш по команді.

— Бубу?

Обличчя величезного хлопця геть розтовчене, як і його кулаки. Кілька нападників таки не змогли втекти самотужки — напевно, їх потягнули на собі інші. Бубу відкриває рота, і з того місця, де мав би бути передній зуб, тече кров.

— Ти в порядку? — питає Бубу.

— Та-а-ак… — стогне Амат.

Кутики губ у Бубу розтягуються.

— Знову?

Амат видихає. Доклавши надзвичайних зусиль, він видихає:

— ЗНОВУ!

— ЗНОВУ! — вигукує Бубу.

Усміхаючись, вони відкидаються на землю. Віддихуються і тремтять.

— Чому? Чому ти мені допомагаєш? — шепоче Амат.

Бубу спльовує кривавий слиз.

— Ну… Однаково мене не візьмуть до основної команди в Гед. А Бйорнстад у наступному сезоні буде таким ніяким, що навіть у мене є шанси.

Амат заходиться сміхом — і дарма, бо лише зараз розуміє, що в нього, мабуть, зламане ребро. Він скрикує, а Бубу, можливо, засміявся б ще голосніше, якби не жахливий біль у щелепі.

Бах. Бах. Бах.

Трохи далі в автомобілі, «саабі», вимикаються фари. Там сидять двоє чоловіків у чорних куртках, вони трохи вагаються. У Бйорнстаді завжди складно зрозуміти, кому можна довіряти. Але чоловіки в чорних куртках виросли в пабі «Хутро» — можливо, відданість у них цінується по-іншому. Це жорстокі чоловіки, вони знають, як вселити в людей страх, тому, можливо, поважають відвагу того, хто знає, що на нього нападуть, і однаково не втікає. Тож нарешті вони виходять з авто, йдуть під ліхтарями, Амат примружує розбухлі повіки, коли вони схиляються над ним.

— Це ви були в машині? — стогне він.

Чоловіки ледь помітно кивають. Амат намагається сісти.

— Ви нам врятували життя, дяку…

Один із чоловіків нахиляється ближче і суворо відповідає:

— Дякуй не нам, а Рамоні. Ми все ще не знаємо, чи можна тобі довіряти. Але ти заткнув усім писки на зустрічі клубу, а тобі є що втрачати, і то немало, — після сказаного про Кевіна. Рамона подивилася тобі в очі. Вона тобі вірить. А ми віримо їй.

Він простягає Амату конверт. Інший чоловік пильно вчепився поглядом у хлопця і каже — жартома, а може, й ні:

— Тепер пильнуй, мусиш справді стати таким добрим хокеїстом, як усі тут про тебе думають.

Коли знову заводиться двигун «сааба» і чоловіки від’їжджають у ніч, Амат заглядає в конверт. Там п’ять зіжмаканих купюр по тисячі крон.

У Бйорнстаді важко зрозуміти, кому можна довіряти. Чоловік у чорній куртці, який сидить зараз за кермом «сааба», розуміє це не гірше за інших. Тому має свою думку про людей після того, що може сам побачити: він бачив, як Кевінів тато приїздив до Улоговини і дав Амату гроші, якими мама малого могла б оплатити оренду квартири за місяць чи навіть більше, і як хлопець кинув їх у сніг. Бачив, як той самий