Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Бйорнстад — невелике містечко, що потопає в лісах, снігах та холоднечі. А ще — у безробітті й поступовому занепаді. Єдина його цінність — льодова арена, на якій щодня тренуються дитяча та юнацька хокейні команди — «ведмеді з Бйорнстада». Саме на плечі цих дітей та підлітків лягає майбутнє всього містечка, й саме на хокей покладають надії усі його мешканці. Та коли заповітна перемога уже, здається, майорить на обрії, у Бйорнстаді стається жахливий злочин. Тепер відповідальність за долю міста несуть усі — і діти, і дорослі. Тепер кожному доведеться робити вибір: мовчати чи говорити, ховатися чи битися, засуджувати чи виправдовувати. І саме тепер стане справді ясно, чи є ще у Бйорнстаді істинні «ведмеді», які здатні розрізнити добро і зло — і врятувати свій маленький світ.
Фредрік Бакман
Ведмеже місто
Сáзі Бакман — моїй бабусі, яка навчила мене любити спорт. Яким би тихим було без нього моє життя. Сподіваюся, що у великому барі на небесах подають правильне сухе мартіні й завжди транслюють Вімблдон на великому екрані. Я сумую за тобою.
І Неді Шафті-Бакман: ти — моя найвеселіша, найкмітливіша, найсварливіша подруга. Ти підіймаєш мене увись, коли я цього потребую, і опускаєш на землю, коли я на це заслуговую. Ашеґетам.
***
Бйорнстад — вигадане місто. Всі імена, персонажі, місця та події є продуктом уяви автора, і будь-яка схожість з фактичними подіями, місцями та людьми є цілком випадковою.
1
Пізнього вечора наприкінці березня одна людина взяла двоствольну рушницю, пішла у ліс, приставила дуло до чола іншої людини й звела курок.
Ця історія про те, як ми до цього дійшли.
2
Бах-бах-бах-бах-бах.
Початок березня у Бйорнстаді, ще нічого не сталося. П’ятниця, усі просто чекають. Завтра юнацька хокейна команда Бйорнстада зіграє у півфіналі молодіжної ліги країни. Не настільки вже й важлива подія? Звичайно, не настільки. Але не для Бйорнстада.
Бах. Бах. Бах-бах-бах.
Місто, як завжди, рано прокидається: малі міста мусять задавати собі темп, щоб вижити у цьому світі. Ряди автомобілів на стоянці перед фабрикою вже вкриті снігом, люди ще не встигли розплющити очі і як слід прокинутися, а вже мовчки вишикувалися, щоб електронні пропуски зафіксували на реєстраторі робочого часу факт їхнього існування. З відсутнім поглядом і голосом автовідповідача вони обтрушують з черевиків сльотавий сніг і чекають, коли запрацює котрийсь із їхніх наркотиків — кофеїн, нікотин чи цукор, — і їхні тіла зможуть хоча би задовільно функціонувати до першої перерви на каву.
У той самий час на сусідній дорозі — ті, хто щодня вирушають на роботу до більших міст, по інший бік лісу. Руками в рукавицях вони постукують по обігрівачах, а з рота їм вириваються такі лайливі слова, які наважишся сказати, хіба коли нап’єшся, вмираєш або від надто раннього ранку сидиш у надто промерзлому «пежо».
Коли вони замовкають, можна розчути: «Бах-бах-бах. Бах. Бах».
Майя прокидається у своїй кімнаті, стіни якої обклеєні малюнками і квитками, які вона зберегла після концертів у великих містах далеко звідси, — їх, звісно, не так багато, як їй хотілося б, але значно більше, ніж дозволяли батьки. Майя лежить у ліжку в піжамі, грає на гітарі. Вона обожнює свою гітару. Їй подобається, як інструмент надавлює на тіло, як відгукується дерево, коли вона постукує по ньому пучками пальців, як струни впиваються у ще не пробуджену після сну шкіру. Прості акорди, м’які переходи — для неї це раювання. Майї виповнилося п’ятнадцять, вона вже багато разів закохувалася, але гітара назавжди залишиться її першою любов’ю. Вона допомагає витримувати життя в цьому місті, а також миритися з долею доньки спортивного директора хокейного клубу десь посеред лісу.
Майя ненавидить хокей, але розуміє любов свого батька: спорт — це просто інший інструмент. Мама часто шепоче доньці на вухо: «Ніколи не довіряй людині, якщо в її житті нема нічого, що вона безтямно любить». Мама любить чоловіка, який любить місто, в якому люблять спорт. Бйорнстад — справжнє хокейне містечко, а його мешканці, що би про них не казали, люди надійні. Живучи тут, завжди знаєш, чого від них чекати. Одного й того самого — і так день за днем.
Бах.
Бйорнстад розташований в далечині від усього, і навіть на мапі місто виглядає неприродно. Ніби якийсь п’яний велетень, пісяючи на сніг, спробував написати власне ім’я, — так скажуть одні. Ніби природа й люди зчепилися в боротьбі за життєвий простір, — так, можливо, скажуть інші, розсудливіші. Хай там як, але місто програє. Мешканці вже й забули, коли траплялися їхні перемоги. З роботою стає сутужніше, щороку в місті меншає людей, ліс кожної пори року поглинає чийсь покинутий будинок, а то й два. За часів, коли місто ще мало чим похвалитися, місцева влада повісила на в’їзді банер із гаслом у популярному тоді стилі: «Ласкаво просимо до Бйорнстада — тут прагнуть трохи більшого!». За кілька років вітри й заметілі витерли слово «більшого». Часом це поселення наштовхує на думку про філософський експеримент: якщо місто в лісі завалиться і ніхто цього не почує, чи матиме це бодай якесь значення?
Щоб знайти відповідь, треба прогулятися кілька сотень метрів униз до озера. Воно не вражає своїми розмірами, але це озеро — льодова арена. Її будували чотири покоління робітників із фабрики: ці чоловіки, працюючи шість днів на тиждень, потребували чогось, на що варто було чекати в день сьомий. Усю любов, яку місто було спроможне відігріти й передати у спадок, воно вкладало в гру: лід і бортики, червоні й сині лінії, ключки, і шайба, і кожна унція волі та сили молодих тіл, що на повній швидкості спрямована в погоні за нею. Трибуни вщерть заповнені на кожних вихідних, рік за роком, хоча спортивні досягнення занепали — разом із економікою міста. Можливо, саме тому всі сподіваються, що з покращенням становища клубу все інше також налагодиться.
І саме тому таким містам, як Бйорнстад, завжди доводиться покладати надії на молодь — бо лише молоді не пам’ятають, що раніше життя тут було кращим. Може, це й на щастя. Юнацьку команду тренували за тими самими принципами, за якими старше покоління створювало поселення: працюй з усіх сил, терпи стусани, не скигли, стули рота і покажи цим чортякам з великих міст, звідки ми родом.
У самому місті й довкруг небагато цікавого для оглядин. Проте всі, хто побував тут, знають, що Бйорнстад — місто хокею.
Бах.
Амат скоро святкуватиме шістнадцятиріччя. У нього зовсім крихітна кімната: якби він мешкав у більшій квартирі в багатшому районі великого міста, таку кімнату вважали б замалою навіть для гардеробної. Стіни всуціль вкриті постерами з гравцями HXЛ,[1] винятків лише два. Перший — фотокартка, на якій Аматові сім, він найменший з усіх хлопців у команді, стоїть у