Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Кожна частина його тіла віддає болем, кожна клітинка благає зупинитися. Але Амат повертає, змахує з очей піт, міцніше стискає ключку, відштовхується ковзанами від льоду. Швидше й сильніше, з усіх сил. Знову. Знову. І знову.

Усе колись досягає того віку, коли вже нічого не дивує. Так стається з людьми, так стається і з хокеєм. Блискучі уми присвячували цій грі життя, усі теорії розбивались на молекули у щораз більших посібниках. Більшість днів нам здається, ніби унікальних ідей не залишилося, що все вже продумано, сказано й записано якимось тренером, який був упевненішим за інших. Але часом бувають такі дні, поодинокі можливості, коли лід іще відкриває нам те, що не описати словами. Те, що дивує. Те, що все змінює. До цього неможливо підготуватися; якщо хочеш присвятити себе спорту, просто вір, що впізнаєш цю мить, коли вона настане.

Сторож підходить до трибун, щоб закрутити нові гайки у старому поручні. Бачить Суне в прочинених дверях і дивується — той ніколи не приходить так рано.

— Ти сьогодні з першими півнями встав, — піджартовує сторож.

— Перед фіналом рвешся з усіх сил, — втомлено усміхається Суне.

Сторож сумно киває. Як відомо, таємницю про звільнення Суне знали всі. Старий чоловік піднімається до свого кабінету, і раптом зупиняється. Сторож здивовано зводить брову, Суне киває на хлопця на льоду. Примружується — очі вже не такі, як колись.

— Хто це там?

— Амат. Один із п’ятнадцятилітніх, що в дитячій команді.

— Що він тут робить так рано?

— Він приходить сюди щоранку.

Хлопець розклав на льоду для розмітки між лініями свої рукавиці, шапку і куртку. Він щосили мчить уперед і, досягнувши позначки, різко змінює напрямок, навіть не сповільнюючи швидкості, а тоді завмирає на місці. Шайба ні на мить не відривалася від ключки. Туди і назад. П’ять разів. Десять. Не зменшуючи темпу. Тоді удар. Шайба потрапляє у точнісінько те саме місце в сітці після кожного пробігу. Знову. Знову.

— Щоранку? Його за щось покарали, чи що? — бурмоче Суне.

Сторож підколює тренера:

— Просто він обожнює хокей. Ти що, старий, забув, як це?

Суне не відповідає, лише бурчить щось, дивлячись на годинник, і далі видирається трибуною нагору. Діставшись майже до останнього ряду, він знову зупиняється. Хоче дертися далі, але серце не дозволяє.

Суне побачив Амата в школі ковзанярів, він знає кожного з тих хлопців, але тоді це було не так помітно. Хокей — спорт, який винагороджує повторення. Одна й та сама вправа, один і той самий рух — аж поки реакція не стане інстинктивно викарбуваною в спинному мозку. Шайба не просто ковзає, вона ще й відскакує, тому прискорення набагато важливіше за максимальну швидкість, координація очі-рука важливіша за силу. Лід оцінює тебе за твоєю здатністю змінювати напрямок і думати швидше за інших — це й відрізняє великих гравців від решти.

Тепер усе рідше трапляються дні, коли цій грі ще вдається нас здивувати. А коли таке стається, ми зазвичай не готові, тож просто мусимо сподіватися, що впізнаємо цю мить. Тому коли до трибун доходить відлуння скреготу ковзанів, Суне завмирає, якусь мить вагається, а тоді кидає через плече останній погляд. Він бачить, як п’ятнадцятирічний хлопець розвертається, м’яко тримаючи ключку, розбігається і знову набирає блискавичну швидкість, і Суне пам’ятатиме цю мить як одне з істинних благословень у своєму житті — йому втретє випало побачити, як у Бйорнстаді стається неймовірне.

Сторож піднімає погляд від гайок і помічає, що старий тренер опускається на крісло у верхньому ряду трибуни. Спочатку здається, ніби Суне стало недобре. Але потім сторож розуміє: це тому, що він іще ніколи не бачив, як старий сміється.

Суне втягує носом повітря, на його очах виступили сльози — уся льодова арена пахне розквітлим вишневим деревом.

Чому люди переймаються спортом?

Тому що він розповідає історії.

6

Амат виходить з майданчика, його одяг увесь мокрий від поту. Суне проводжає його поглядом з висоти трибуни. Хлопцеві щастить: він так і не бачить тренера основної команди, бо якби помітив, то, розхвилювавшись, гепнувся б обличчям об лід.

Амат виходить, але Суне не рухається. Він вже давно перейшов межу старості, проте сьогодні відчуває це особливо гостро. Дві речі напрочуд вміло нам нагадують про старіння: діти і спорт. У хокеї стаєш досвідченим гравцем у двадцять п’ять років, у тридцять ти вже ветеран, а в тридцять п’ять — на пенсії. Суне було вдвічі більше. З віком прийшли й відповідні зміни: він став нижчим і ширшим, ретельніше миє голову і менше причісується, частіше дратується через вузькі крісла й погані замки-блискавки в куртках.

Але коли за Аматом зачиняються двері, старий чоловік ще раз глибоко вдихає пахощі вишневого дерева. Хлопцеві п’ятнадцять років. Господи, яке майбутнє! Суне соромно, що він не помітив його раніше. Хлопець, вочевидь, зробив блискавичний ривок у розвитку лише за останній час, поки всі пильнували команду юніорів, але ще кілька років тому Суне нізащо не пропустив би такий талант. Винні у промаху не лише його старі очі, але й постаріле серце.

Суне знає, що не затримається в клубі надовго, щоб мати змогу тренувати хлопця, але сподівається, що тут не зруйнують і не обрубають його талант. Не примусять занадто швидко подорослішати. На жаль, він також розуміє марність своїх надій, бо щойно всі помітять, який клас показує цей хлопець, з нього відразу захочуть витиснути максимальний результат.

Так потрібно клубу, цього вимагає місто. Суне роками сперечався через це з правлінням, але програв.

Довгу версію пояснення, чому Суне звільнили з хокейного клубу Бйорнстада, можна розповідати днями. А коротка складатиметься з двох слів — «Кевін Ердаль». Спонсори, члени правління і директор клубу вимагали, щоб Суне дозволив сімнадцятирічному вундеркіндові грати в основній команді, але він не погодився. У його світі хлопців чоловіками робить щось більше, ніж просто гормони, а дорослий хокей вимагає зрілості такою самою мірою, як і таланту. Суне бачив, як занадто ранній шанс руйнував гравців значно більше, ніж запізнілий. Але його більше ніхто не слухає.

Народ у Бйорнстаді пишається тим, що не вміє програвати. Суне знає, що сам немало доклався до цього. Це ж він утовкмачував кожному гравцеві й тренеру з першого дня, коли вони ступили на лід, що «клуб —