Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Звісно, Давід уже не говорить слово «інвестиція», коли розмовляє зі своєю дівчиною. Вона щоразу перепитує: «Ти справді можеш так казати про сімнадцятирічного хлопця?». Давід навчився не робити спроб пояснювати такі речі. Людина або розуміє цей аспект хокею, або ні.
Проїхавши дорогою, яка з’єднує район блокової забудови з іншою частиною міста, щоб мама вже не могла його побачити, Беньї зупиняється і закурює самокрутку. Вдихає дим, відчуває, як наростає і влягається хвиля солодкого спокою. Його густе довге волосся крижаніє на вітрі, але холод ніколи не пробирає тіла. Беньї всюди їздить на велосипеді, незважаючи на пору року. На тренуваннях Давід часто хвалить перед іншими гравцями його м’язи ніг і чуття рівноваги. Беньї нічого не відповідає, бо має підозру, що тренеру не дуже сподобається відповідь: «Такі м’язи будуть у кожного, якщо щодня фігарити на велосипеді по глибоких снігах».
Беньї проїжджає весь Бйорнстад дорогою до свого найкращого друга. Минає фабрику, яка є найбільшим роботодавцем у місті, але три роки поспіль проводить «ефективне управління персоналом» — так звільнення працівників звучить гарніше. Минає великий супермаркет, який став непосильним конкурентом для менших магазинів. Вулицю з крамницями різного ступеня занепаду та індустріальний район, де стає все тихіше й тихіше. Спортивний магазин, у якому є відділ з оснащенням для полювання й риболовлі і відділ для хокею, а з іншими товарами не густо. Трохи далі — паб «Хутро», де часто бувають чоловіки певного типу, через що місце стає особливо привабливим для туристів, яким кортить побувати у справжній бійці місцевого розливу.
Ближче до лісу, на захід, є автомайстерня, а ще далі найстарша сестра Беньї має собачий притулок. Вона розводить собак для полювання й охорони. Домашні собаки тут уже нікого не цікавлять.
У цьому місці не залишилося нічого, що можна любити більше за хокей, проте Беньї і так нічого іншого в житті особливо не любив. Він втягує в себе дим. Інші хлопці постійно попереджають, що його виженуть з команди, якщо Давід дізнається, що він курить травичку, але Беньї лише сміється, маючи спокійну певність, що цього ніколи не станеться. Ні, зовсім не тому, що Беньї надто добрий гравець у команді. Найкращим гравцем є Кевін. Він — коштовний камінь, а Беньї — страхова компанія.
Суне востаннє дивиться на дах льодової арени. На прапори і хокейні светри, які висять там як пам’ять про чоловіків, яких скоро не буде кому згадувати. Поруч бовтається пошарпаний транспарант зі словами, які колись були девізом клубу: «Культура, рівноправність, солідарність». Суне був одним із тих, хто повісив це, але тепер він уже не знає, в чому значення цих слів. Часом йому здається, що він цього не знав і на початку.
«Культура» — дивне слово у спорті, усі його використовують, але ніхто не може пояснити значення. Усі клуби лиш торочать про те, як вони творять культуру, але в кінцевому результаті їх турбує лише культура переможця. Звичайно, Суне знає, що так буває всюди у світі, але в маленькому місті, мабуть, це більше помітно. Ми завжди любимо переможців, хоча часто вони непрості люди і не надаються до любові. Практично завжди вони одержимі, самозакохані й позбавлені співчуття. Але це нічого. Ми їм прощаємо. Ми любимо їх, коли вони перемагають.
Старий чоловік встає з хрустом у спині й важким серцем і йде до свого кабінету. Зачиняє двері. Його речі вже поскладані в маленьку коробку, яку він запхав під стіл. Суне не стане влаштовувати сцену, коли його звільнять, не буде спілкуватися з журналістами — він просто зникне. Він так вихований, і так виховував інших. Клуб — понад усе. Клуб завжди понад усе.
Ніхто не розуміє, як ці двоє стали найкращими друзями, але всі вже давно полишили спроби розлучити їх. Беньї дзвонить у двері вілли, яка більша за половину кварталу, де він живе.
Йому відчиняє Кевінова мама, ввічливо, але схвильовано всміхається, тримаючи телефон біля вуха, Кевіновий тато намотує кола вглибині будинку й веде гучну дискусію по своєму телефону. На стіні в передпокої висять сімейні фотографії — лише на них Беньї бачив усіх трьох членів сім’ї Ердаль разом. У житті завжди хтось із них на кухні, інший — в офісі, а третій — у саду. Бах-бах-бах-бах-бах. Зачиняються двері, чути перепрошування в телефонній розмові: «Так, вибачте, це мій син. Хокеїст, саме так».
У цьому будинку ніхто не підвищує голосу, але і не стишує, уся комунікація позбавлена почуттів, вони ампутовані. Кевін одночасно найрозпещеніший і найобділеніший підліток серед усіх знайомих Беньї: холодильник у Кевіна повний контейнерів зі стравами, приготованих відповідно до затвердженого клубом плану харчування; їх раз на три дні готує і доставляє їм кейтерингова компанія. Кухня у віллі коштує втричі більше за весь будинок матері Беньї, але ніхто там не готує. У кімнаті Кевіна є все, про що може мріяти сімнадцятирічний хлопець, включно з тим фактом, що в кімнату не заходив ніхто, крім прибиральниці, відколи Кевіну виповнилося три роки. Ніхто у Бйорнстаді не витрачав більше грошей на синове заняття спортом, ніхто не виділяв для клубу більші суми, ніж підприємство його батька, але все одно Беньї нечасто бачив Кевінових батьків на трибуні — якщо порахувати, то вистачило би пальців однієї руки, причому два пальці мали б бути відірвані токарним верстатом. Одного разу Беньї запитав про це у Кевіна. Той відповів: «Мої батьки не цікавляться хокеєм». Беньї уточнив, чим же вони тоді цікавляться. Кевін сказав: «Успіхом». Тоді їм було по десять років.
Коли Кевін склав іспит з історії з найкращим результатом у класі і вдома розказав, що набрав сорок дев’ять балів з п’ятдесяти, його батько лише беземоційно запитав: «То де в тебе була помилка?». У сім’ї Ердаль досконалість була не метою, а нормою.
Їхній дім білий і з такими рівними кутами, наче у рекламі ватерпаса. Коли ніхто не бачить, Беньї безшумно пересуває взуттєву полицю на сантиметр убік, ледь перекошує дві фотографії на стіні, а проходячи по килиму у вітальні, рвучко проводить великим пальцем ноги і куйовдить ворс. Дійшовши до дверей на терасу, у віддзеркаленні він бачить Кевінову маму — вона пересувається будинком і механічно все поправляє, ні
