Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Краще, щоб у мене.

— Ну, знаєш, це багато про тебе говорить.

— Якщо ти таке питаєш, то це багато говорить про тебе.

Ана намагається копнути Майю по нозі, але та вже вивернулася і сильно стусонула подругу по руці. Ана скрикує, і вони обидві заходяться сміхом. Над самими собою.

Коли тобі п’ятнадцять, ти маєш друзів. Потім таких уже не буде.

На передньому сидінні автомобіля, з відточеною за все життя технікою ігнорування частоти звукових хвиль від старшої сестри і її найкращої подруги, Лео обертається до тата і запитує:

— Ти сьогодні прийдеш до мене на тренування?

— Так… я постараюся… мама точно прийде! — відповідає Петер.

— Мама завжди приходить, — каже Лео.

Дванадцятирічний хлопчик просто констатує факт, аж ніяк не звинувачуючи батька. Але Петер однаково почувається винним. Він так часто поглядає на годинник автомобіля, що врешті стукає по ньому рукою, щоб пересвідчитися, що він справний.

— Ви що, нервуєте? — питає з заднього сидіння Ана таким тоном, від якого хочеться жбурлятися всім, що потрапить під руку, якщо ти вже й справді нервуєш.

— У мене зустріч, Ано. Дякую, що запитала.

— З ким? — не вгаває Ана.

— З генеральним директором клубу. Треба поговорити про завтрашній матч юніорів.

— Чорт, як усі вже замахали з цим матчем… Ви що, не розумієте — це просто дурна гра? Ніхто всерйоз навіть не переймається!

Ана жартує: вона обожнює хокей. Але Майя миттю шипить:

— Не смій казати йому таке сьогодні!

— Він здуріє! — докидає Лео.

— Що таке? Хто здуріє? — перепитує Петер.

Майя швидко нахиляється вперед:

— Тату, не треба підвозити нас аж до самої школи. Можеш зупинитися тут!

— Та нічого, я довезу, — не поступається Петер.

— Тобі — нічого, а от мені… — стогне Майя.

— А це що має означати? Ти мене соромишся?

Ана послужливо докидає:

— Так!

Лео й собі встряває:

— А ще вона не хоче, щоб хтось тебе бачив, бо тоді всі в її класі будуть підходити і розпитувати про хокей.

— То й що тут такого? Ми живемо в місті, де хокей — це все! — здивовано вигукує Петер.

— Але ж усе наше чортове життя не зводиться до хокею, — не поступається Майя, приміряючись відчиняти двері на ходу і вискакувати: сніг іще глибокий, навряд чи вона собі щось зламає — здається, ризик виправданий.

— Чому ти ТАК кажеш? Лео, чому вона ТАК каже? — не затихає її батько спереду.

— Тату, можеш просто зупинити авто? Або хоча би зменшити швидкість — цього достатньо, — просить Майя.

Ана тим часом завзято штурхає Лео в плече.

— Окей, Лео, тоді так. Що вибираєш: більше ніколи не грати в хокей чи більше ніколи не грати в комп’ютерні ігри?

Лео коситься на батька. Ледь присоромлено кашляє. Починає відстібати ремінь і тягнеться до ручки дверей. Петер з розбитим виглядом хитає головою:

— Навіть не думай відповідати, Лео. Навіть не думай.

Міра сидить у «вольво», залишаючи позаду Бйорнстад. Вона чула, як зранку Петер блював у ванній. Ось що в цьому місті відбувається з дорослими чоловіками через спорт. Що ж тоді говорити про сімнадцятирічних юніорів, які завтра грають матч? Жінки у Бйорнстаді мають старий добрий жарт: «Якби ж то мій чоловік дивився на мене так, як дивиться хокей». Міра ніколи не сміялася з цього, бо занадто добре знала, на якому ґрунті виріс цей жарт.

Вона знає, що говорять про неї місцеві чоловіки, знає, що їй далеко до образу поступливої дружини спортивного директора, яку вони хотіли бачити, коли Петера взяли на роботу. Вони сприймають клуб не просто як роботодавця, а як армію: її солдати будь-якої миті повинні мобілізуватися, щойно почують клич, а їхні сім’ї мають гордо стояти у дверях і махати їм на прощання. Уперше Міра зустріла директора клубу на турнірі з гольфу, який влаштовували спонсори; той на прийомі перед вечерею всунув їй у руку порожній келих. У директоровому світі хокею існувало так мало жінок, що, побачивши не знайому йому Міру, він просто подумав, що вона офіціантка.

Зрозумівши свою помилку, директор лише розсміявся, так наче Міра повинна була сприйняти цю ситуацію як кумедну Зауваживши протилежну реакцію, він зітхнув: «У тебе взагалі нема почуття гумору?». А дізнавшись, що Міра збирається продовжувати кар’єру одночасно з Петером, він здивовано видихнув: «А хто ж тоді буде займатися дітьми? Їх же треба годувати груддю!». Міра справді з усіх сил старалася змовчати. Ну, може, не «справді», але вона переконана, що «старалася». Але врешті повернулася до директора клубу, багатозначно вказала на його товсті, як ковбаски, пальці, що вчепилися в канапку з креветками, а потім на його живіт, що випирав з сорочки, щосили натягуючи ґудзики, і сказала: «Я тут подумала: а може, ви ними й займетеся? У вас навіть груди більші за мої».

Коли наступного разу влаштували турнір з гольфу, з запрошень забрали слова «разом із партнером». Чоловічий хокейний світ став більшим, а жіночий — меншим, і ніщо так не доводило Мірину любов до Петера як те, що вона не поїхала того вечора до льодової арени і не вмазала декому. Міра засвоїла, що у Бйорнстаді треба бути товстошкірою — це допомагає і від холоду, і від принижень.

Відтоді минуло десять років, і з часом вона виявила, що суттєво полегшує існування ще й класна магнітола в автомобілі. Міра додає гучності. Грає «гучніше-плейліст» Майї та Лео, і не тому, що Мірі подобається ця музика, а тому, що так вона відчуває себе ближче до дітей. Поки діти маленькі, здається, що це мине, і всередині все не стискатиметься від докорів сумління, коли щоранку їдеш з дому. Але насправді не минає — стає тільки гірше. Тому в мами у телефоні улюблена музика дітей — списки пісень, кожну з яких вони вибрали, коли, почувши мелодію на радіо, зразу кричали: «Гучніше!». Міра слухає пісні так голосно, що від басів аж вібрує обшивка дверцят, — і все тому, що тиша в лісі часом зводить її з розуму. Одразу по обіді небо нависає над деревами, і так майже цілий рік, а людині, яка виросла у великому місті, до цього важко звикнути, бо природа для неї завжди була хіба картинкою на заставці.

У Бйорнстаді всі ненавидять великі міста — це й не дивно: люди весь час розлючені, що всі природні ресурси є в лісі, але всі гроші опиняються деінде. Іноді здається, що місцевим саме