Ведмеже місто - Фредрік Бакман

До певних речей Міра вже звикла, а от дечого ніколи не зможе збагнути. Наприклад, чому в місті, де всі ловлять рибу, нема жодного суші-ресторану, або чому настільки міцні люди, що живуть у таких кліматичних умовах, де ледве витримують дикі звірі, ніколи не можуть прямо сказати те, що думають? Мовчання у Бйорнстаді завжди супроводжує сором. Міра пам’ятає, що відповів Петер на її запитання, чому місцеві так ненавидять мешканців великих міст: «Ті люди не мають сорому». Петера завжди хвилювало, що думають люди, і він просто розривався на шматки, якщо Міра купувала задороге вино, коли їх запрошували до когось на вечерю. Саме з цієї причини Петер не хотів переїжджати в одну з тих дорогих вілл на Височині, хоч із зарплатою Міри це було можливо. Вони залишалися у своєму маленькому будинку в центрі міста через банальну ввічливість, і Петер не поступався, попри Мірині приманки, що в нього буде «більше місця для вінілових платівок».

Минуло десять років, а Міра так і не навчилася жити з Бйорнстадом, вони з містом просто співіснують. Від тутешньої тиші їй хочеться купити барабан і влаштувати карнавальну ходу на вулицях. Міра підкручує звук у магнітолі. Барабанить по керму. Підспівує до всіх пісень так нестримно, що мало не з’їжджає з дороги, коли її волосся зачіпається за дзеркало заднього виду.

Чому вона переймається спортом? Та ж він її не цікавить. Вона переймається не спортом, а людиною в ньому. Тому що Міра мріє, що колись настане літо — хоча б одне, — коли її чоловік зможе подивитися в очі своєму місту, не опускаючи погляду.

Груди Суне підіймаються й опускаються під сутулими плечима, коли він рушає до льодової арени. Вперше в житті він почувається на свій вік, тіло рухається мляво, ніби хтось натягнув тренувальний костюм на пакет із медузами. Але відчинивши двері до арени, Суне відчуває, що його огортає великий спокій, — і так буває щодня. Це єдине місце у світі, де він на всьому знається. Суне намагається пригадати, що це місце дало йому, і не думати про те, що в нього збираються відібрати. Ціле життя на службі спорту — не всім дано так сказати про себе. За цей час він мав благословення пережити кілька фантастичних моментів і побачити народження двох талантів.

Цього ніколи не зрозуміють крикуни з великих міст — як це, коли в маленькому хокейному клубі виховуєш справжній талант. Це наче побачити квітуче вишневе дерево серед зимового саду. Можна чекати роками, ціле життя або й не одне. Навіть якщо тобі щастить зустріти талант хоча б один раз — це диво. Пережити таке двічі — щось неможливе. Неможливе деінде, але не тут.

Першого разу це був Петер Андерссон. З того часу минуло понад сорок років. Суне, якого щойно призначили тренером основної команди, помітив його в школі ковзанярів. Худий хлопчисько в рукавицях, що дісталися йому в спадок, із батьком-п’яницею, весь у синцях, які всі помічали, але ніхто нічого не запитував. Хокей прийняв хлопця, коли всі інші від нього відмовились. Змінив його життя неймовірною силою. Одного дня цей хлопчисько виріс і підняв майже розорений клуб до рівня одного з найкращих у країні, а тоді й сам піднявся до НХП, здолавши неможливий шлях від лісу до зірок. Після чого доля трагічно все в нього забрала.

Це Суне після похорону зателефонував Петерові й Мірі в Канаду і сказав, що Бйорнстаду потрібен спортивний директор. Що місто і клуб далі існують і їх треба врятувати. А Петеру було необхідно когось врятувати. Так сім’я Андерссонів повернулася додому.

Удруге це сталося майже десять років тому Суне і Петер відхилилися від лінії прочісування в лісі, тому що Суне розумів: вони шукають хокеїста, а не простого хлопчика, як думали всі інші. На світанку вони знайшли Кевіна на кризі озера — в нього обморозились щоки, а погляд був як у ведмежати. Петер ніс семирічного малого додому. Суне мовчки йшов поруч, глибоко втягуючи ніздрями повітря. Посеред зими знову запахло цвітом вишневого дерева.

Коли того самого року один мовчазний двадцятидворічний гравець основної команди здався у боротьбі з постійними травмами і браком таланту, це Суне спинив його на парковці. Це він побачив у ньому блискучого тренера, коли для всіх інших то був гравець-невдаха. Того хлопця звали Давід, він невпевнено стояв перед Суне і шепотів «та який з мене тренер?», але Суне дав йому свисток і сказав: «Той, хто вважає себе добрим тренером, ніколи ним не стане». Першою командою Давіда була банда семирічок, серед яких і Кевін. Давід сказав їм перемогти. Вони здобули перемогу. І вже не зупинялись.

Тепер Кевіну виповнилося сімнадцять, Давід тренує молодіжну команду, і наступного сезону обоє будуть в основній команді. Разом із Петером вони — як Свята Трійця успіху: руки на льоду, серце на лаві, мозок у кабінеті. Знахідки Суне стануть його ж таки крахом. Петер звільнить його, Давід посяде його місце, а Кевін усім доведе, що це було правильне рішення.

Старий чоловік бачив майбутнє. Тепер майбутнє залишилося позаду. Він відчиняє двері до льодової арени, і на нього навалюються усі її звуки.

Чому він переймається спортом? Тому що без нього в житті западе тиша.

Чому? Амат ніколи не чув такого запитання. Від хокею стає боляче, він вимагає нелюдських зусиль — фізичних, психічних і душевних. Ламає ноги, рве зв’язки і змушує Амата вставати з ліжка ще до світанку. Він забирає весь час, висмоктує всі сили. То — чому? Тому, що одного разу малим Амат почув, що «колишніх хокеїстів не буває», і він чудово розуміє, що це означає. Це сталося в школі ковзанярів: Амату було п’ять років, коли тренер основної команди прийшов на заняття поговорити з малими. Суне вже тоді був огрядним старим чоловіком, але він дивився в очі саме Амату, коли казав: «Хтось із вас народився з талантом, хтось ні. Комусь усе дістається задурно, інші не отримують нічого. Але пам’ятайте: щойно ви опиняєтесь на кризі, ви всі рівні. І знайте: воля завжди перемагає клас».

Дитина легко може захопитися, коли почує, що якщо сильно чогось захотіти, ти станеш найкращим, а