Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Майя неохоче, але досить відточеним рухом викочується з ліжка. Її мама не з тих, з ким можна сперечатися, її мама — адвокатка, і не лише в робочий час.

— Тато сказав, що сьогодні ти нас відвезеш.

— У тата недостовірна інформація. І, будь ласка, попроси Ану прибирати на кухні, коли вона закінчує готувати свої смузі. Вона мені подобається, це твоя найкраща подруга, і я не проти, щоб вона ночувала в нас частіше, ніж удома, але якщо вона збирається готувати смузі в нас на кухні, їй треба навчитися закривати блендер кришкою, і ти повинна пояснити їй хоча би БАЗОВІ функції чортової ганчірки для посуду. Окей?

Майя припирає гітару до стіни і вирушає до ванної, але повернувшись до матері спиною, вона так закочує очі, що на рентгенівському знімку її зіниці можна було би переплутати з камінням у нирках.

— 1 не треба мені очі закочувати. Я все бачу, навіть якщо цього не видно, — сичить мама.

— Спекуляції і домисли, — бурмоче донька.

— Я тобі вже казала, що так говорять хіба в американських серіалах, — протестує мама.

Донька у відповідь лише сильніше, ніж потрібно, грюкає дверима ванної. Десь у будинку чути крик Петера: «ЛЮБА!!!». Міра піднімає з підлоги ще один светр і лише встигає почути Анине «от чо-о-орт», як на кухні бризки від смузі розпринтовують стелю.

— Знаєте, я ж могла займатися по життю чимось геть іншим, — тихо говорить Міра в нікуди і кладе в кишеню куртки ключі від «вольво».

Чоловіки в кабінеті далі сміються з жарту про підбори, коли з прочинених дверей чується несміливе покашлювання. Директор клубу кивком дає дозвіл увійти прибиральниці, навіть не дивлячись на неї. Жінка перепрошує всіх присутніх, більшість чоловіків поводяться так, ніби її нема, навіть коли один із них люб’язно посуває ноги, бо їй треба витрусити кошик із паперовим сміттям. Прибиральниця чемно дякує, ніхто не звертає уваги, але вона не сприймає це за зле: найбільший талант Фатіми полягав у тому, що вона нікому не заважала. Тільки опинившись у коридорі, вона хапається за спину і в неї виривається тихий стогін болю. Фатіма хвилюється, що хтось побачить її і про це дізнається Амат. Її любий хлопчик і так має забагато турбот.

Амат сповільнюється біля бортика, очі йому щипає піт, ключка лежить на кризі, пальці впріли і ковзають у рукавичках, від дихання дере в горлі, у стегнах бушує молочна кислота. Трибуни порожні, але Амат однаково скоса позирає туди. Мама завжди каже, що їй і йому треба бути вдячними, і Амат її розуміє. Мама безмежно вдячна — країні, і місту, і людям, і клубові, і місцевій владі, і сусідам, і роботодавцю. Дякувати, дякувати, дякувати. Таке вже завдання у матерів. А в дітей завдання мріяти. Тож її син мріє, щоб одного дня мама могла зайти до кімнати, не маючи потреби вибачатися.

Атам змахує піт з очей, поправляє шолом і відштовхується ковзанами від криги. Ще раз. І ще раз. І ще.

У Петера в телефоні чотири пропущені дзвінки від директора клубу, він знервовано дивиться на годинник і повертається до Міри, яка саме заходить на кухню. Вона з усмішкою оглядає захляпану мийку і підлогу після Ани, знаючи, що Петер усередині вже істерично кричить. У них зовсім різні методи прибирання: Міра не терпить розкиданого на підлозі одягу, а Петер ненавидить захляпаних столів. Коли вони познайомилися, його квартира виглядала так, ніби тут щойно були грабіжники — крім кухні і ванної: там усе було, ніби в операційній. У Міри вдома було навпаки. Можна зробити підсумок, що вони добре підходили одне одному для подружнього життя, щоправда, не у звичному розумінні.

— Ось де ти! Я запізнююся на зустріч у клубі. Ти не бачила ключів від «вольво»? — видихає Петер.

Він постарався одягнути костюм і зав’язати краватку, але вийшло, як і зазвичай, так собі. Мірин одяг виглядає бездоганно, тканина ніби підлещується до її тіла. Одним м’яким рухом руки вона підносить чашку, щоб відпити каву, і накидає на себе пальто.

— Ага.

Петер стоїть розкуйовджений, з розчервонілим обличчям, розмащеним смузі на шкарпетках і запитує:

— То, може, будеш така ласкава сказати, де вони?

— У мене в кишені.

— Що? Це чому?

Міра цілує його в чоло.

— Знаєш, солоденький, це гарне запитання. Я подумала, що добре було б мати ключі, якщо мені треба їхати на «вольво». Мені здавалося, адвокату трохи не личить добиратися на роботу автомобілем, якого завели по-злодійськи.

Петер у розпачі вчеплюється руками у своє волосся.

— Але… якого… ти ж мала взяти мале авто?

— Ні, малий автомобіль ти мав забрати до майстерні. А перед тим — відвезти дітей до школи. Ми про це говорили.

— Ми про це НЕ говорили!

Петер нав’язливо витирає паперовими серветками низ Міриного горнятка з кавою. Вона усміхається.

— Але ж, мій дорогенький, це написано в календарі на холодильнику.

— Хіба можна записувати щось до календаря і навіть НЕ ПОГОВОРИТИ зі мною?!

Міра потирає брови і тримає себе в руках.

— Ми говорили. Ми зараз говоримо. Тільки й робимо, що говоримо. А от щоб хтось та й слухав…

— Міро, будь ласка, у мене зустріч! Якщо я спізнюся, то…

Міра занадто енергійно киває.

— Звичайно, любий, звичайно. Якщо я запізнюся на роботу, невинна людина може опинитися за ґратами. Але вибач, що перебила тебе — то що станеться, коли ТИ запізнишся?

Петер вдихає носом повітря — настільки терпляче, наскільки може.

— Люба, завтра найбільший матч року.

— Я знаю, коханий. Завтра я теж зроблю вигляд, що це важливо. Але до того часу тобі доведеться вдовольнитися тим, що так вважають усі інші в місті.

На Міру складно справити враження. Ця її риса водночас і найбільше приваблювала Петера, і найбільше дратувала. Він намагається підшукати інші аргументи, але Міра лише награно драматично зітхає, кладе ключі від «вольво» на кухонний стіл і, випроставши руку перед чоловіком, стискає долоню в кулак.

— Окей. Тоді граємо в «камінь-ножиці-папір».

Петер хитає головою, намагаючись не розсміятися.

— Тобі що, вісім років?

Міра здивовано зводить брови.

— Ти що, слабак?

Петерова усмішка вмить зникає, він прикипає до Міри поглядом і стискає кулак. Міра вголос рахує до трьох, Петер зробив папір, а вона затримується на пів секунди і швидко показує пальцями ножиці. Петер обурено скрикує, але Міра вже схопила