Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Беньї виходить у сад, бере собі стілець, сідає біля Кевіна, заплющує очі й слухає, як бахкає шайба. Кевін робить перерву, комірець його светра потемнів від поту.

— Хвилюєшся?

Беньї не розплющує очей.

— Кев, ти пам’ятаєш, як уперше пішов зі мною до лісу? Ти ще ніколи не був на полюванні, рушницю тримав так, ніби боявся, що вона тебе вкусить.

Кевін так глибоко зітхає, що половина повітря, цілком імовірно, виривається крізь інші отвори тіла.

— Ти можеш хоч якусь фігню в житті сприймати серйозно, придурок?

Беньї розпливається у широкій усмішці, відкриваючи ряд зубів, які ледь помітно відрізняються кольором. Якщо послати його на інший край майданчика, він повернеться з шайбою, навіть якщо це вартуватиме зуба — його власного або чужого.

— Ти мені ледь не прострілив мошонку. Я це дуже серйозно сприймаю.

— Ти справді не нервуєш перед матчем?

— Кев, я нервую, коли ти й рушниця опиняєтеся поблизу моїх яєць. А через хокей я не нервую.

Їх переривають тато і мама Кевіна, які гукають «Бувай!». Татів тон такий, ніби він прощається з офіціантом, мама додає наприкінці несміливе «мій хлопчику». Ніби вона справді намагається, але не може вимовити ці слова щиро, а не як відпрацьовану репліку з п’єси. Вхідні двері зачиняються, на виїзді заводяться мотори двох автомобілів. Беньї витягає з внутрішньої кишені нову самокрутку і закурює.

— Ну а ТИ, Кев, нервуєш?

— Ні. Ні-ні…

Беньї сміється — друг ніколи не вмів йому брехати.

— А може?

— Окей, якого чорта, Беньї? Я зараз в штани накладу! Ти це хотів почути?

Беньї, здається, вже задрімав.

— Скільки ти сьогодні викурив? — фиркає Кевін.

— Ще замало, аби було досить, — бурмоче Беньї і вмощується на стільці, ніби в барлозі на зимову сплячку.

— Ти шариш, що нам за годину треба бути в школі?

— Чудова відмазка.

— Якщо Давід дізнається, тебе виженуть з коман…

— Ні. Не виженуть.

Кевін мовчки спирається на ключку і дивиться на Беньї. З усього на світі, через що можна позаздрити своєму найкращому дружбанові, Кевін найбільше хотів би володіти вмінням Беньї постійно забивати на все і не попадатися. Кевін хитає головою і безнадійно сміється.

— Таки не виженуть.

Беньї засинає. Кевін повертається до воріт, його погляд спохмурнів. Бах, бах, бах, бах, бах.

Знову. Знову. Знову.

На кухні вдома Давід закінчує відтискання. Потім приймає душ, одягається, збирає сумку, бере ключі від авто та їде до льодової арени — починається його робочий день. Останнє, що робить тридцятидворічний тренер, перш ніж вийти з дому, — ставить каву на столик біля вхідних дверей і кидається до ванної кімнати. Він замикає двері й відкручує крани в умивальник і до ванни на максимум, щоб його дівчина не чула, що він блює.

7

Це «всього лише гра» — час від часу ці слова чує кожен гравець. Багато хто намагається переконати себе, що так воно і є. Але щоб усвідомити, що то повна дурня, потрібно зрозуміти одне: у цьому місті ніхто не був би тим, ким є, якби не існувало гри.

Кевін завжди йде в туалет, перед тим як вийти разом із Беньї до школи. Він не любить ходити в шкільні туалети не тому що гидує, а через дискомфорт. Там він відчуває якийсь дивний страх, якого навіть не може пояснити. Тільки вдома Кевін може розслабитися, в оточенні надмірно дорогих кахлів, біля умивальника такого ексклюзивного, як і непрактичного, де все ретельно підібране дизайнером інтер’єрів, який більше часу витрачає на виставлення рахунку, ніж на саму роботу. Цей будинок — єдине місце на світі, де Кевін умів бути на самоті.

В усіх інших місцях — на крижаній арені і в школі, дорогою туди і звідти — біля Кевіна завжди хтось крутиться. Він завжди у центрі, діє, як сила гравітації на інших гравців команди, наближених до нього залежно від їхніх умінь, продемонстрованих на кризі. Найкращі гравці — найближче, далі коло розширювалось за ієрархією. Вдома Кевін рано навчився залишатися сам, і сприймав це як щось нормальне, але тепер він не витримує бути наодинці на людях.

Беньї чекає перед віллою. Як завжди. Якби Кевін був трохи імпульсивнішим, він би обійняв Беньї. Але він лише коротко киває і бурмоче:

— Ходімо.

Майя так швидко йде від татового автомобіля, що Ана мусить підбігати, аби не відставати. Вона віддихується і дістає пластикову пляшку:

— Хочеш? Я тепер на смузі-дієті!

Майя сповільнює крок і хитає головою.

— Для чого тобі ці дієти? За що ти так ненавидиш свої смакові рецептори? Що вони тобі зробили?

— Та перестань, це капець як смачно! Спробуй!

Майя скептично надпиває з пляшки. Ледь ковтнувши, зразу випльовує.

— Там ГРУДКИ!

Ана задоволено киває.

— Це арахісова паста.

Майя з огидою проводить пальцями по язику, ніби на ньому купа невидимих волосин.

— Ано, тобі треба лікуватися. Це вже не жарти.

У Бйорнстаді раніше було більше шкіл, бо було більше дітей. Тепер залишилося тільки дві будівлі — в одній розмістилася початкова і середня школа, а в іншій — старша школа і гімназія. Усі обідають у спільній їдальні. Отак змаліло місто.

Амат біжить по стоянці навипередки з Ліфою і Захаріасом. Вони вчаться разом і ще в початковій школі стали найкращими друзями — не тому, що були якось особливо схожі між собою, а через те, що мали одну спільну рису: вони не такі, як інші. У таких містах, як Бйорнстад, найпопулярніші діти рано стають капітанами, команди негласно формуються ще на дитячому майданчику. Амат, Ліфа і Захаріас були з тих, хто залишалися поза грою. Відтоді вони тримаються купи. Ліфа мовчазніший за дерев’яшку, Захаріас балакучіший за радіо, а Амат просто насолоджується їхнім товариством. Класна з них вийшла компанія.

— …такий, бляха, чьоткий постріл у голову! Він засцяв і хотів сховатися… бляха! Амат, ти слухаєш?

Захаріас, одягнений, як завжди, у чорні джинси, чорне худі й чорну кепку — в такому одязі він ходить, здається, з десяти років, — перериває свій виступ про власний, судячи з усього, вражаючий внесок важко озброєного відстрілювана всякої погані у віртуальному світі з минулої ночі та обурено штовхає Амата в плече.

— Що?

— Ти взагалі чуєш мене?

Амат позіхає.

— Так, так. Постріл у голову. Ти крутий. Просто я голодний.

— Ти зранку тренувався?

— Так.

— Ти якийсь прибитий — так рано вставати.

Амат усміхається.

— Ну а ти коли пішов спати?

Захаріас знизує плечима й розтирає великі