Ведмеже місто - Фредрік Бакман
— Мене звати Амат. Я бачив, що Кевін зробив з Майєю. Я був п’яний, і я в неї закоханий, я кажу це прямо, щоб вам, брехливим паскудам, не довелося говорити це в мене за спиною, коли я звідси вийду. Кевін Ердаль зґвалтував Майю Андерссон. Завтра я піду в поліцію, і мені там скажуть, що я ненадійний свідок. Але зараз я розповім вам усе, що зробив Кевін, усе, що я бачив. І ви ніколи цього не забудете. Тому що ви бачили, як я граю. Ви знаєте, що погляд у мене гостріший, ніж у будь-кого з присутніх. А це перше, що дізнаєшся у хокейному клубі Бйорнстада, хіба ні? «Гострого погляду не можна навчитися. З ним треба народитися».
І він розповідає. Про кожну деталь. Про кожен предмет у Кевіновій кімнаті. Постери на стінах, кубки на полицях і в якому порядку вони розставлені, подряпини на підлозі, колір постільної білизни, кров на руці у хлопця, страх у дівчини на обличчі, крик жаху, затиснутий під важкою долонею, синці, насильство — незбагненне, огидне, непростиме. Він розповідає все. І ніхто з присутніх ніколи цього не забуде.
Закінчивши, Амат виходить. Не гримає дверима, не гупає по сходах, ні на кого не кричить. На нього накидається Вільям, щойно він з’являється на стоянці.
— Що ти зробив? Що ти зробив, ти тупа чортова сука, ЩО ТИ ЗРОБИВ?!!
Руки, які протискаються між ними, вдвічі менші за Лютові, навіть менші за руки Амата, але вони розпихають хлопців з якоюсь безмежною силою.
— Досить! — ричить Анн-Катрін на Вільяма.
Бубу стоїть за кілька метрів від них і бачить, як його мама вгамувала вдвічі більшого за неї хлопця. Він іще ніколи не почувався так по-дурному. І ніколи не був таким гордим.
У кафетерії мама Філіпа встає зі свого місця. Чекає, поки вляжеться шум. Складає вологі долоні. Дивиться на правління і каже:
— Анонімного голосування може вимагати будь-хто? Директор киває.
— Закрите голосування. Звісно. За статутом, достатньо вимоги однієї людини.
— Тоді я цього вимагаю, — каже мама Філіпа і сідає.
Поруч сидить її найкраща подруга, принижено і гнівно вона смикає її за рукав.
— Ти що задумала? Що ти ТАКЕ заду…
І тоді мама Філіпа каже коротке слово, яке часом треба наважитися сказати навіть найкращим друзям:
— Заткнися, Маґґан.
Амат іде, не дивлячись на колишніх товаришів по команді: однаково він знає, що вони думають. Запихає навушники, востаннє кидає погляд на льодову арену, бачить, як виблискує лід під самотньою лампою. Він знає, що став на бік переможених, — так він ніколи не виграє. Можливо, він уже не зможе грати. Якби хтось запитав у нього там і тоді, чи варто було так робити, він би прошепотів: «Я не знаю». Іноді життя не дозволяє вибирати для себе битву. Можна вибрати лише товариство.
Він повертається додому через ціле місто. На землі лежить сніг, але в повітрі вже пахне весною. Амат завжди ненавидів цю пору року: вона означала закінчення хокейного сезону. Він майже дійшов до свого будинку, але заходить до сусіднього під’їзду, піднімається на третій поверх і дзвонить у двері.
Захаріас відчиняє, тримаючи в руці джойстик. Вони дивляться один на одного, поки не розтанув сніг на черевиках Амата. Він важко дихає, відчуває пульсацію в очах.
— Вітаю з днем народження.
Захаріас відходить назад у коридор, щоб Амат міг зайти. Той вішає куртку саме на той гачок, куди вішав її щодня відтоді, як став до нього діставати. Захаріас сидить у себе в кімнаті на ліжку і грає в комп’ютерну гру. Амат пів години сидить поруч. Потім Захаріас встає, підходить до полиці, дістає ще один джойстик і кладе на коліна своєму другу.
Вони грають мовчки. Слова їм ніколи не були потрібні.
У той час на зустрічі в льодовій арені члени клубу голосують за майбутнє спортивного директора. Так само і за майбутнє міста. Свого міста. Міста їх усіх.
Рамона сидить у кутку біля чоловіка в чорній куртці. У нього на шиї татуювання ведмедя, він нервово крутить на пальцях ключі від свого авто. Рамона поплескує його по щоці.
— Не треба було погрожувати йому, щоб закрив свого рота. Я сама даю собі раду. Але все одно дякую.
Чоловік ледь помітно всміхається. Його кулаки вкриті шрамами, на одному передпліччі є слід ножового поранення — вона ніколи ним не захоплювалася, але і не засуджувала. Він та інші чоловіки в чорних куртках виросли в «Хутрі». Рамона була на їхньому боці, коли всі інші сторонилися, захищала їх, навіть коли сама не погоджувалася з ними, вона прикривала їхні спини, навіть коли кричала на них. Ці хлопці обожнюють її. Але зараз чоловік каже:
— Я не впевнений, що зможу переконати хлопців голосувати, як ти хочеш.
Рамона киває і куйовдить його коротко стрижене волосся.
— Я сьогодні подивилася в очі Амата. Я йому вірю. І буду діяти відповідно. Ваше рішення — це ваша справа. Так було завжди.
Чоловік киває. Татуювання ведмедя піднімається й опускається, коли він сковтує слину.
— Не знаю, чи ми можемо в це втручатися. Група і клуб — передусім.
Рамона тяжко встає, але перш ніж піти і додати свій голос, плескає його по коліну й питає:
— Чий клуб?
Чоловік сидить, дивлячись їй услід. Крутить між пальцями ключі від авто, логотип «сааба» то зникає, то знову з’являється в його долоні. Потім переводить погляд на чоловіка, який сидить у першому ряду. Він бачив його в Улоговині, разом із Аматом. Батько Кевіна Ердаля. Чоловік у чорній куртці запихає руку в кишеню. Там досі лежать п’ять пожмаканих купюр по тисячі крон, які він підняв зі снігу.
Він так і не вирішив, що буде з ними робити.
44
Любов, яку батьки відчувають до своєї дитини, справді дивна. Інших людей ми любимо з якогось моменту, але з дитиною все не так. Любов до дитини належить вічності, ми любимо її ще до того, як вона з’являється на світ. Попри всі приготування, мами й тати переживають цілковитий шок першої миті, коли їх накриває хвиля почуттів,
