Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Все інше — дрібниці. Вони не можуть вас цікавити.

— А спробуй розповісти.

— Ну, слухайте. Коли приймаєш гостя, то його слід почастувати. Я мав пляшку доброго лікеру, приготовленого моєю економкою. Він взяв у мене рецепт. Сказав, що попросить свою дружину зробити кілька пляшок такого питва.

— Ну, а далі?

— Ми з ним говорили ще про війну. Мушу признатися, його оптимізм видався мені трохи перебільшеним.

— І більш нічого?

— Щиро признатися, вже не пригадую.

— А що ти міг би розповісти про товариство «Садовод».

— Я тільки знаю, що таке існує в містечку.

— А сам ти не є його членом або акціонером?

— Зовсім ні!

— Той посланець, якому ти передав ключа, розпитував про це товариство?

Ксьондз якусь мить вагався.

— Так! Але я не думав, що вас може цікавити ця дрібниця. Солдат розпитував, як дійти туди. А потім подякував мені і пішов.

— Звертаю твою увагу, отче, на те, що, приховуючи якийсь відомий тобі факт, ти цим самим ускладнюєш своє становище.

— Я сказав правду.

— Германа Гартмана ти ніколи не знав?

— Це прізвище вперше чую.

— А цього чоловіка не бачив? — І капітан Георгіу поклав перед ксьондзом фотографію Германа.

Той з байдужим виглядом кілька хвилин дивився на фото.

— Лише з виду. Ніколи не мав з ним ніяких стосунків.

— А що ти знаєш про нього?

— Майже нічого. Якщо не помиляюсь, його звали Зигмонд Дорі. Він прибув до нас зовсім недавно як представник німецької фірми мінеральних добрив.

— Його застрелено, отче!

— Невже? Ото біда!

— А хіба ти не знав цього?

— Ні!

— Його застрелили в приміщенні товариства «Садовод» через годину після того, як до тебе приходив той тип за ключем.

— Ви хочете сказані, що він його і вбив?

— Авжеж!

— Можливо. В усякому разі, я непричетний до цієї справи.

— Це ми ще з'ясуємо.

— Запевняю нас, я нічого не приховую. Беру на себе всю відповідальність за вчинені мною проступки, але мені аж ніяк не хочеться відповідати за те, про що я й гадки не маю.

Скільки не допитували його в другому відділі дивізії, він так нічого більше і не сказав. І вирішили відіслати ксьондза в штаб армії.

Ось через це Уля й спізнився і лише через три дні повернувся на КП, що вже містився в замку графа Андраса Комаромі.

Через кілька годин після того, як КП розквартирувався в палаці, офіцерам, унтер-офіцерам, писарям, днювальним та ординарцям стала відома драма панночки гувернантки, і вони жваво обговорювали її. Ця історія, переходячи з уст в уста, набирала різних варіантів, залежно від фантазії оповідача. В одному з них говорилося, що молодий граф і лейтенант гусарів справді застрелився, але не через байдужість до нього вродливої гувернантки, а тому, що побачив її в обіймах другого поклонника. В іншому варіанті розповідалося, що лейтенанта вбив хазяїн замка — коханець гувернантки, а потім, щоб зам'яти це вбивство, і розповсюдив чутку про його самогубство. Були й такі, які казали, що гувернантка сама застрелила гусара з ревнощів.

А ще одна версія, руйнуючи інші розповіді, доводила, що все сталося зовсім інакше. По-перше, вона заперечувала не лише самогубство гусара, а навіть його існування. Правда, гувернантка втратила розум через мужчину, але той ніколи й не переступав порога замка. Він жив далеко, на її батьківщині, був заручений з нею, та, незважаючи на клятву, одружився з іншою. Не витримавши цього удару, бідна панночка й збожеволіла.

А взагалі коли б ці версії записати разом, то вийшла б велика книга.

Хоч минуло вже кілька днів, проте ніхто з теперішніх мешканців замка не мав нагоди бачити героїню трагічної історії. Один лише управителі, тричі на день підіймався на вежу, несучи гувернантці їсти. І марне румуни піднімали свої очі догори, сподіваючись хоч на мить спостерегти її у вікні.

Через кілька днів це зацікавлення почало спадати. В скорому часі всі й забули б про жінку, що добровільно ув'язнила себе у вежі, бажаючи бути ближче до вітрів і туманів. Але цього не сталося, бо одна незвичайна подія знову збудила цікавість і співчуття.

Якось вранці з вежі долинули сумні акорди сонати Шопена. Мабуть, ніколи ще чарівна музика нещасливого композитора не заполоняла так людські душі, як того ранку. Пера перестали дряпати папір, затихли машинки, рейсфедери картографів заклякли на кальці, очі вже не дивилися на розгорнуті карти… Уста не ворушились. Все немов закам'яніло.

Уявімо, що в залі кількасот глядачів зачаровано слухають симфонію Бетховена. Але вони й справді прийшли на концерт. Їхні нерухомі пози не здаються неприродними, бо це не прямий наслідок якоїсь зовнішньої сили. Навпаки, мертва тиша, що стоїть у залі, свідома й бажана, вона є необхідною умовою для того, щоб повністю відчути насолоду, якої не може дати ніяке інше мистецтво, крім музики. Проте люди, яким випала. нагода послухати гру панночки гувернантки в замку графа Андраса Комаромі, не були звичайними слухачами. Тут жили солдати, які так чи інакше трудились для фронту. І все-таки, як і в тій казці, де на помах чарівника все кам'яніє, діяльність на КП теж завмерла на кілька хвилин…

Всі слухали музику! Бо за час війни єдиною симфонією, яку їм доводилося чути, була жахлива гарматна канонада, оглушливі вибухи мін та авіабомб, набридливе татакання автоматів і кулеметів, передсмертні стогони поранених, брязкіт розбитих шибок, монотонне скрипіння возів з боєприпасами, плач немовлят, розбуджених смертоносним артилерійським вогнем, нестерпне виття вітру або нудне, нескінченне гоготання осінніх дощів. Тепер їм несподівано випала нагода послухати справжню музику. І ця музика, — хвилююча й сумна, — паче освіжила їх чистою джерельною водою, одвернула від того, що приносило жорстоке, невблаганне життя. Разом із звуками в далечінь полинули й їхні мрії та надії,