Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Уля прагнув заприятелювати з управителем з багатьох причин. По-перше, він хотів придивитись до нього краще, щоб збагнути, яку ж роль гратиме старий в майбутньому. По-друге, якщо управитель справді агент, то певна річ, що обидві шпигунські групи спробують встановити зв'язок. Уля й сподівався це спостерегти. На його думку, Некулай Телимбу мав сам з'явитися до управителя. Але, на диво, той ще не переступав порога управителевого дому. Це був єдиний ординарець, який зовсім не звертався за допомогою до старого. Затримку з встановленням зв'язку Михай пояснював собі великою обережністю обох шпигунів.

Тільки через кілька днів Уля збагнув, що він вистежує їхній контакт не там, де треба.

Того ранку кастелана, як і завжди, несла з оранжереї оберемок хризантем. На алеї, що вела до замка, вона зустрілася з Некулаєм Телимбу. Так близько ординарець не бачив її ні разу. Вражений красою жінки, він уповільнив ходу.

Гувернантка, блукаючи думками в своєму фантастичному світі, порівнявшись з ним, простягла квітку. І в цю мить Некулай помітив на її руці товстий золотий перстень у формі гадюки. На зміїній голові замість очей блищали два великих рубіни. Це й був той умовний знак, по якому ординарець мав упізнати шпигунку. Нітрохи не заїкуючись, він вимовив пароль:

— Die Rosen sind erblüht.[42]

— Ja, ihnen sind noch keine Dornen gewachsen. Horch auf das Lied, dab ich morgen früh singen werde.[43]

Некулай взяв квітку і пішов собі, ні разу не озирнувшись. А за оранжереєю кинув хризантему на купу гною.

Проте Уля так і не зрозумів, що шпигуни на його очах обмінялися паролями. Спостерігав цю сцену на відстані і, звичайно, не міг почути, що вродлива панночка гувернантка, яка начебто зовсім не розмовляла, насправді вимовила цілу фразу.

Він тільки помітив явний подив на обличчі Телимбу. Це здалося йому підозрілим. Михай ще більше насторожився, коли Некулай викинув геть взяту від кастелани хризантему. З усіх солдатів тільки він один не схотів зберігати квітку, подаровану такою чарівною жінкою.

Другого дня вранці кастелана змінила свій звичайний концерт на якесь попурі, чим лише розсердила своїх постійних слухачів. Здавалося, піаністка не могла вирішити, що саме їй грати. Починала одну мелодію, через кілька хвилин переходила на іншу і так без кінця.

Якби напередодні Уля не побачив гувернантки і Некулая разом, то напевне й не звернув би ніякої уваги на ці віртуозні вправи піаністки. Але згадавши їхню зустріч, він зразу й насторожився. Коли почулися перші акорди піаніно, Михай сидів у кабінеті капітана Георгіу. Начальник другого відділу, який теж полюбив музику, нетерпляче чекав концерту панночки. Але його, як і інших слухачів, це попурі розчарувало.

— Здається, їй сьогодні не хочеться грати! — посміхнувся він, намагаючись приховати своє невдоволення.

— Хто його знає, чи це тільки наслідок поганого настрою? — стиснув плечима Уля.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що я дуже засмучений своїм неуцтвом у музиці. Як ви думаєте, чи не передає вона зараз накази Некулаю Телимбу?

— Користуючись музикальним кодом?

— А чому б і ні? Та хай йому чорт! Після війни, коли не зміню своєї професії, неодмінно візьмусь за музику.

Уля погасив цигарку в попільничці і почав походжати по кабінету. Через кілька хвилин зупинився, пильно вслухаючись. Він збагнув, що піаністка переходила від однієї мелодії до іншої не раптово і навіть без тих музичних тактів, які зв'язують звичайні в єдине ціле. Зараз піаністка вводила між пасажі деякі виразні нотки майже в унісон, але в іншій тональності. Можна було подумати, що поки піаністка пригадує собі іншу мелодію, якісь чужі руки натискують на ті клавіші, що створюють враження співзвучності.

Вслухаючись у ці звуки, Уля раптом відчув ритміку азбуки Морзе. Здивований незвичайністю і водночас простотою системи, він взяв з столу олівець і почав записувати літери. Коли піаніно замовкло, Михай прочитав їх уголос.

— Ти зможеш усе це розшифрувати? — запитав капітан Георгіу.

— Справа не легка! Але спробую… Бувайте здорові… Іду в наш відділ…

— А що подумають хлопці? Краще зоставайся тут!

— Не турбуйтесь! Я скажу їм, що хочу вигадати новий код, простий і водночас розумний… Замість теперішнього шифру.

— І вони повірять тобі?

— Так. Це наше давнє захоплення. Серед нас нема жодного, хто не вигадав би якогось коду. Звичайно, не для того, щоб посилати його в штаб армії, бо командування однаково не відмінить шифру, за яким ми працюємо зараз.

— Коли так, то йди. Бажаю тобі успіху. Якщо розшифруєш, повідом, будь ласка, й мене.

— Та звичайно!..

Уля просидів більше двох годин, поки розшифрував уривчастий текст, де не було початку, а також і окремих літер, які він пропустив або кастелана переплутала в передачі.

Повідомлення, навіть неповне, мало дуже важливий зміст. А втім, трошки помисливши, він дописав ті слова, яких там бракувало.

Це шифроване розпорядження звучало так:

«… обов'язково з паном оберштурмбанфюрером Карлом… на ставку… човні… північний захід… кущі… чекай… там… обережним… стежать… побачення… можливість… оберштурмбанфюрер… обов'язково… четвер».

На іншому аркуші паперу Михай досить легко відновив його повний текст.

«… обов'язково з паном оберштурмбанфюрером Карлом. Вночі (опівночі) буду (знаходитимусь) на ставку в човні. Трохи на північний захід біля берега ростуть кущі. Чекай мене там. Раджу бути дуже обережним. Якщо маєте підозру (підозріваєте), що за вами стежать, побачення відміняю. Знайду іншу можливість зв'язатися. Пан оберштурмбанфюрер Карл вирішив (призначив) обов'язково на четвер».

Уля стиха свиснув і краєчком ока зиркнув на Мардаре, який теж сидів у кімнаті і писав листа. Але той