Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Коли звуки стихли, всі кілька хвилин сиділи, як зачаровані. А потім, немов соромлячись своєї слабості, знову зашкрябали перами, застукали на машинках, а їхні начальники взялися виголошувати сердиті й безглузді розпорядження. Однак, незважаючи на зовні байдужі обличчя, на КП не було жодного, хто не жалів би, що чари так швидко розвіялися. І марне вони сподівалися, що панночка заграє ще раї. До вечора піаніно мовчало.

Але ранком воно озвалося знову. Однак, якщо вчорашня музика лише нагадала їм, ким вони були до війни, то цього разу, захоплені чарівними звуками, всі почали мріяти про завтрашній день, коли гармати вже перестануть рохкати і смерть більше не чигатиме на них.

А коли завмерли останні акорди, то солдати не зааплодували лише тому, що їхні оплески нещасна піаністка однаково не почула б.

Здавалося, панночка гувернантка взялася розважати їх своєю грою. Її концерти починалися в різні години: то вранці, коли всі поспішали на роботу, то перед обідом або після нього, то пізно вночі. Солдати звикли до них, і коли піаніно мовчало, вони хмурилися й нервували. І щоразу хтось ішов до управителя й запитував, чи не захворіла часом панночка гувернантка.

Концерти в їхньому щоденному житті, позбавленому будь-яких розваг, стали такою визначною подією, що не було, мабуть, жодної розмови, в якій бодай принагідно не згадувалося б про них.

— Ну, що ти скажеш про сьогоднішній концерт? — запитає раптом хтось у товариша. — Сподобався?

— Дуже… Особливо друга частина. От коли б дізнатися, що це вона грала.

— Поки стоятимемо в замку, хоч трошки порозумнішаєм, наберемося музичної культури.

— В усякому разі, завдяки гувернантці музика знайшла в моїй особі ще одного аматора. Повернувшись додому, я не пропущу тепер жодного концерту.

— А коли подумаєш, що така артистка, як вона…

— Бідолашна! Невже її й справді не можна вилікувати?

— Хто його знає! Людина — це такий тонкий механізм…

— Слухаючи її гру, навіть не віриш, що вона нещасна…

— Авжеж! В цьому і вся трагедія…

Отакі розмови велися щодня.

Невідомо, хто першим назвав гувернантку «кастеланою»[41]. Але через якийсь час тільки так її й величали. І якщо після перших концертів слава про неї не виходила за браму замка, то незабаром про чудову піаністку заговорили в усіх частинах дивізії. І часто в телефонних, а то й у звичайних розмовах прохоплювалося:

— Отже, завтра о дев'ятій привезеш мені відомості… Може, тобі пощастить послухати й панночку.

— Ех, друже! Чому ти не приїхав на десять хвилин раніше? Концерт уже й закінчився… — чулося іншого разу.

Однак, коли кастелана вперше зійшла з вежі вниз, то до слави чудової піаністки прилучилася ще й поголоска, що це на диво вродлива жінка. Ті, кому випадало щастя побачити її зблизька, завмирали від подиву. Висока, струнка жінка, справжня красуня, гордовитою ходою простувала двором. І лише тоді, коли панночка зникала в оранжереї, вони бігли розповісти про неї іншим. Тому не випадково, як тільки вона поверталася назад, в дворі вешталося вже більше солдатів, ніж завжди, а у вікнах, наче виноградні грона, чорніли голови інших військових. Та кастелана, здавалось, ні на кого не звертала уваги, йшла поважно, гордовито піднявши голову, наче якась королева, а погляд її чорних очей губився десь удалині.

Важко було сказати, чим вона найбільше приваблювала. Природа, здавалось, довго й старанно відшліфовувала риси її обличчя, створивши таку довершеність, яка вдавалася хіба що митцям древньої Еллади. Великого старання доклала вона й при виліпленні чудових форм її тіла. І коли б не одяг кастелани, то можна було б подумати, що це статуя, яка, чудом оживши, залишила свій постамент і пішла блукати порожніми алеями парку.

Шапка золотистого волосся надавала вродливій панночці особливої принади. В сонячному промінні її голова здалеку наче горіла полум'ям. І саме через це її обличчя здавалося дуже блідим.

Кожен з тимчасових пожильців замка, слухаючи офіціальну версію про її роман, а також її численні варіанти, створив у своїй уяві образ гувернантки, непорочної і ангельськи вродливої жінки. Однак, угледівши панночку на власні очі, бачили, що вона перевершувала всі їхні сподівання.

Її краса хвилювала саме жіночністю. І все-таки чоловічої пристрасті ця врода не збуджувала. Було в зовнішності гувернантки щось таке, що ставило непрохідні перепони між нею і всіма, хто її оточував. Чи сковувала почуття дивна непорушність її чорних очей, чи, може, солдатів робила байдужими її негнучка хода лунатички, яка лише здавалася величною. Та абстрагуючи справжню причину цього, ясно було одне: ні в кого з особового складу КИ при появі кастелани не з'являлось бажання оволодіти нею.

Кожного дня йшла вона до оранжереї і просиджувала там не більше години. Зупинялася перед тією чи іншою вазою, то поправляючи стебла, то зриваючи зів'ялу пелюстку. Час від часу нахилялась, щоб вдихнути аромат якої-небудь лілії або червоної, наче рана, гвоздики.

Обійшовши поставлені в два ряди вази, панночка бралася за роботу. Поливала квіти, які, на її думку, не досить полив управитель, підв'язувала стебельця. І завжди виносила з оранжереї хризантеми. Якщо їй назустріч траплявся якийсь солдат, вона дарувала йому квітку. І не спинялась, не дивилась на нього, здавалось, навіть не чула його подяки.

Ось тому в багатьох солдатських речових мішках можна було знайти спресовану між сторінками якої-небудь книги висушену хризантему, подарунок вродливої володарки замка.

Була обідня перерва, і шифрувальники прогулювалися однією з численних алей парку. А втім, в цю пору гуляли не тільки вони. Більшість писарів, а також кілька офіцерів, яким набридло нидіти біля друкарських машинок чи карт, вийшли й собі в парк. Якби не їхня військова форма, то можна було б подумати, що ти знаходишся