Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

До того ж ця нагода трохи розім'ятись виявилась такою несподіваною, що більшість з них забувала, де вони знаходяться.

Ті, що були на війні, можуть легко відрізнити ходу військового від ходи цивільної людини. Солдат, навіть прогулюючись, ступає якось особливо. Він наче одвик ходити вільно і мимоволі карбує крок: раз… два! раз… два!

Проте більшість солдатів, що проходжалися того дня, поводили себе як цивільні. Вони ходили невеличкими групами, голосно розмовляли і часто розмахували руками. В їхніх поглядах було щось невимушене. Втішалися прогулянкою, уявляючи, що вони в міському саду або в парку. Цим і пояснюється те, що розмови у них велися не про війну. У кожного знайшлася для розповіді якась давня пригода, зв'язана з парком або сквером.

З усіх, хто гуляв у графському саду, одні лише шифрувальники не линули думками в далеке минуле. Вони говорили про Улю Михая.

— Що скажете про нього, хлопці? — першим повів мову Пеліною. — Весь час крутиться біля управителя. Їй-богу, мені не подобається їхня дружба.

— А чому? — запитав Бурлаку.

— Що у них може бути спільного? Адже управитель набагато старший віком…

— Признайся чесно, що ти маєш на увазі? Облиш уже ці натяки! — розсердився Мардаре.

Після якогось вагання Пеліною вирішив сказати правду.

— Не хочеться, щоб ви погано думали про мене… Я поважаю Улю, і він дедалі більше подобається мені. Але, як ви вже бачите, не до душі мені його дружба з управителем. Я вважаю, що Михай підлещується до нього. А навіщо?..

— І ти ще не знайшов відповіді? — посміхнувся Бурлаку.

— Ні, вже знаю…

— Тоді говори! Чого ж мнешся?

— Мені здається, що Уля, підлещуючись до старого, хоче звести з розуму кастелану.

— Ти вважаєш, він надумав щось лихе? — недовірливо перепитав Мардаре.

— Боюсь, що так. Це ж невиправний бабій….

— Але ж панночка божевільна!.. Невже ти забув про це? — перебив його Мардаре.

— Так, божевільна. Але ж вона не кусається і не кричить, одним словом, смирна. Ви ж самі вже її бачили. Мені, признатись по правді, приємно дивитися на неї, коли ця красуня з букетом квітів повертається з оранжереї. Хіба можна сказати, що це божевільна жінка? Правда, в неї якась дивна хода, і дивиться на тебе так, наче вернулася з того світу. І все, більш нічого. Та, кінець кінцем, в чому полягає її божевілля? В мовчанні? А може, панночка зовсім одвикла говорити? В усьому іншому її життя цілком нормальне. Наприклад, вона чудово грає на піаніно, любить квіти, доглядає їх, наче справжній садівник. Що ж тоді?.. По-моєму, її божевілля не може стати перешкодою для кохання. Невже таку вродливу жінку, нехай навіть вона буде німа, не можна полюбити?

— Та ти ж, хлопчику, закохався в неї по самі вуха! — вигукнув здивований Бурлаку.

— Не мели дурниць, старина! Тут про Улю йде мова.

— Ти вважаєш, що Михай закоханий у панночку?

— Важко чимсь іншим пояснити ту цікавість, яку він виявляє до управителя.

— Гей, Пеліною, їй-богу, ти здурів! — засміявся Мардаре. — Думаєш, наш Уля з тих, що закохуються в божевільних? Правда, він бабій. Але щоб влюбитися в жінку, якій бракує глузду і з якою до того ж ти не зможеш одружитися, бо вона іноземка… Це вже безглуздя. Ну, а коли допустити, що він справді закохався. То невже Уля буде підлещуватися до управителя замість того, щоб прямо залицятися до панночки? Я не вірю в це. Якби Уля справді мав щось на меті, то, будь певен, він давно вже милувався б краєвидами, які відкриваються з вежі, де вена проводить дні й ночі.

— Тоді як ти поясниш той факт, що Уля просиджує стільки часу в управителя? І чому завжди, коли панночка сходить униз, наш Михай прогулюється десь поблизу?

— А ти звідки це знаєш? — з іронією запитав Бурлаку.

— Сам бачив не раз.

— Ех, хлопчику, клянусь вусами, яких у мене ще немає, ти закохався в гувернантку.

— Не плети дурниць, старина!

— Так, ти закоханий. І вже навіть ревнуєш до Улі.

— Та зрештою можете думати, що хочете. Однак я не відстану, поки не скажете мені, чому це Михай так упадає біля управителя?

— Можу знайти тисячу пояснень! — відказав Бурлаку.

Однак насправді ні Бурлаку, ні Мардаре так і не змогли нічого розгадати, хоч вони й проговорили всю обідню перерву.

Улю й справді часто заставали в управителя, який жив трошки далі од замка, займаючи невисокий цегляний будиночок на дві кімнати з кухнею, ванною та коридорчиком. Меблі були в ньому дуже скромні, коли не рахувати дорогоцінних персидських килимів, які, безперечно, з'явилися тут після втечі графа з замка.

Оскільки Уля володів угорською мовою, йому неважко було заприятелювати з управителем. А втім, старий ставився до всіх дружньо, доброзичливо, і в нього завжди збиралося багато солдатів. Найбільш надокучали йому ординарці. І управитель в міру своїх можливостей задовольняв всі їхні бажання. А з тими, хто розмовляв по-мадьярськи, — таких, до речі, було чимало, бо дивізія в основному поповнювалася трансільванцями, — старий поводився дуже ласкаво, розповідав їм різні історії, що відбувалися раніше в замку, і коли-не-коли пригощав чаркою горілки. А коли хтось потрапляв на обід чи вечерю, запрошував до столу.

Отакі приятельські розмови біля столу, заставленого смачними стравами, що в порівнянні з солдатською їжею здавалися просто королівськими, для спритного агента були найкращою нагодою одержати різну військову інформацію.

Уля, до кого управитель виявляв особливу прихильність, не раз мав можливість пересвідчитись, що це шпигун. Старий зовні залишався байдужим до всього, що йому говорили. Нічого не запитував, лише інколи кидав зовсім невинні репліки, які аж ніяк не могли викликати підозри. Солдати, обрадувані його увагою, базікали що попало, виказуючи шпигунові такі таємниці, заради яких в інших умовах йому довелося б ризикувати життям.

Другому відділові можна було вжити заходів і паралізувати джерело інформації, заборонивши