Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Пан граф радів, але ще більше тішилася пані графиня. Вона полюбила гувернантку, як рідну дочку. Мушу сказати, що й ми, слуги, теж полюбили панночку. Але вона була дуже скромною, і нам не випадало нагоди показати їй свою любов. Ніхто ніколи не чув, щоб панночка просила або вимагала чогось. Одягалась завжди дуже просто. І, незважаючи на це, була такою гарною, що мало яка панночка могла зрівнятися з нею. Повірте мені, тут нема перебільшення. За двадцять років служби в пана графа я навчився розрізняти справжнє благородство від удаваного, елегантність, яка милує око, від франтовства, чарівну красу, дану природою, від тієї штучної, що захоплює лише з першого погляду. І мушу сказати, що хоч бідолашна панночка гувернантка не має жодного герба, вона заслуговує на них.

Коли б не ця стриманість, простота, то її зненавиділи б за вроду. Але скромність якраз і виявилась тим щитом, який захищав її від заздрощів і злоби інших жінок.

А втім, бідолашна панночка ніколи не почувала себе щасливою в тому світі, в якому змушена була жити. Хоч вона намагалася цього не показувати, однак я відчував її тугу за іншим життям. Бенкети, що йшли один за одним, не вабили її, навпаки, вона їх уникала, наскільки могла. Єдину втіху мала в біганні з віконтом по парку та в грі на піаніно. Пан граф говорив, що вона справжня артистка. Хоч я мав пагоду слухати тут, у замку, концерти багатьох артистів з світовою славою, але на музиці розуміюся не дуже. Проте, щоб збагнути, що паша бідолашна панночка чудово грала на піаніно, не треба багато знати.

Пан віконт раніше міг наміть ходити ногами по клавішах. А потім, слухаючи її гру, дуже полюбив цей інструмент. Як виявилось, він був обдарований незвичайним музикальним талантом. Цілком можливо, що коли б не бідолашна панночка, то про це ніхто й не дізнався б.

Управитель, розповідаючи цю сумну історію, перестав плакати, а потім враз відчув сльози на очах і знову витерся, злегенька витираючи хусточкою куточки очей.

Своєю манерою витиратися він нагадував тих кокетливих, вже не першої молодості жінок, які дуже турбуються, щоб сльози не змили з їхнього лиця фарби.

— Може, вам захочеться спитати, — мовив він далі, — чи в бідолашної панночки були поклонники? Так, панове офіцери, їх вистачало!.. Пан граф запрошував на бенкети чимало паничів з найзнатніших сімей. Багато з них залицялися до нашої панночки, і, запевняю вас, не один склав би до її малесеньких ніг своє горде ім'я та маєтності.

Однак бідолашна панночка своїм поводженням зразу обеззброювала їх, даючи зрозуміти, що перешкоди між нею і ними нікому не подолати. Одні зі злості говорили, що вона холодна, як лід, і жодна жива душа не зможе її розігріти. Деякі, найгірші й найдурніші, майже ненавиділи дівчину. Проте я думаю, що справа була не в цьому. Мабуть, вона кохала когось у своїм краю, бо важко повірити, що жоден з багатьох юнаків, які упадали біля неї, не зумів заполонити її серця.

Серед поклонників панночки був один молодий граф, лейтенант-гусар, який переважав усіх своєю красою, розумом і багатством. З поваги до бідолашної панночки я не згадую його імені. Він теж закохався в неї. Тільки молодий гусар не міг примиритися з відмовою, просив і благав на колінах, щоб вона згодилася стати йому дружиною. Однак бідолашна панночка не поступилась.

І тоді, панове, сталося нещастя. Якось увечері молодий граф застрелився в своїй кімнаті. Перед смертю він написав нашій бідолашній панночці листа і поклав його на стіл.

Дівчина прийшла подивитися на самовбивцю, бліда-бліда, як стіна. Хтось подав їй конверт. Вона розпечатала його тремтячими руками, прочитала текст і зомліла.

Тижнів два пролежала без пам'яті і все марила. Потім поволі й видужала. Але з того часу ніхто не почув од неї ні слова.

Ось така є, панове, трагічна історія нашої нещасної панночки!..

Управитель затих… Розчулені його розповіддю, мовчали й офіцери. Тільки згодом капітан Медря запитав через перекладача:

— А що кажуть лікарі? Невже її не можна лікувати?

— Пан граф зробив усе можливе. Панночку оглядали найкращі спеціалісти. Одні категорично заявили, що її не можна вилікувати; інші потішали, що згодом їй полегшає; треті запевняли, що видужання настане лише після другого такого ж сильного шоку. Та хто може знати? Вона дуже нещаслива, бідолашна наша панночка.

І управитель глянув на одну з веж замка.

— Чи не там вона мешкає? — спитав Хіастру, перехопивши його погляд.

— Так! Відколи приїхала, там і живе. Дуже їй сподобалась вежа, і пан граф дозволив поселитися там, хоч йому більше хотілося, щоб вона жила поряд з віконтом. Та хіба ж міг хто-небудь в чомусь їй відмовити? Тепер вона рідко коли показується, весь час сидить запертою і шиє собі ляльки. А коли сходить вниз, то йде прямо до оранжереї. Дуже любить квіти і піаніно. Якщо ви оселитесь тут, то, звичайно, почуєте її чудову гру. Квіти і піаніно тільки й любить. Та зрештою… Коли б не я, то вона померла б з голоду.

— Ще одне питання. В мене склалося враження, що ти досить освічений. Я не хочу тебе ображати, але мені здається, що управителем ти став випадково.

Угорець поблажливо посміхнувся:

— Я зовсім не ображаюсь. Навпаки, мені дуже приємно, що ви так думаєте про мене. По правді кажучи, пане офіцер, я самоучка. Як ви помітили, у пана графа велика бібліотека. І я багато читав, просто не міг відірватися од книжок. Ось тому й знаю більше, ніж належить слузі. До того ж ви не забувайте, що за двадцять їдоків служби у пана графа мені часто доводилось розмовляти з вельможними людьми. Мимоволі можна було трохи обтесатися.

— Одним словом, ти задоволений своїм становищем!

Управитель на якусь мить замислився, а тоді, не вагаючись, відказав:

— Авжеж!.. Пан граф цінує мене. І перед від'їздом зауважив: «Я залишаю на тебе замок, Іштван. Будь тут замість хазяїна». Так він мені й