Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

коней стояла зараз порожня. Просторий гараж, комори, сараї. Замок мав свою електростанцію, але зараз вона не діяла, — управитель сказав, що мотор відвезли ремонтувати. Проте йому ніхто не повірив: цей двигун, напевне, помандрував тим же шляхом, що й меблі, килими, картини та інші цінні речі. Офіцери були здивовані передбачливістю графа, який за бенкетами та розвагами не забув сховати й мотора.

Одне крило замка прилягало до великого парку з столітніми деревами. Дбайливо посипані піском алеї, басейни та невеличкі артезіанські колодязі, ліхтарики й тераси свідчили про працю людських рук, які вдосконалювали навколишню красу.

Серед парку виблискувало тихе плесо невеличкого ставка з маленькою пристанню. Недалеко від неї лежало кілька перевернутих човнів, а один білий, мов лебідь, погойдувався на воді.

Офіцери уже все оглянули і задоволено перезиралися. Знайомство з замком перевершило всі їхні сподівання. В ньому можна легко розмістити і основні служби КП. На другому поверсі залишалося ще досить кімнат для житла офіцерам штабу. Ліжка й матраци стояли в будинках, де жила графська прислуга, простирадла можна було роздобути в управителя. Члени комісії знали напевне, що в великій коморі, на дверях якої висів здоровенний замок, зберігається чимало речей, які пригодяться для майбутніх пожильців порожніх кімнат.

— Слухай, пане управитель, — заговорив Хіастру, — ми прийшли сюди не як туристи. Нам треба розмістити тут штаб. Чи є в тебе план замка?

— На жаль, нема, його забрав з собою пан граф.

— Кепська справа! Цей план звільнив би нас від зайвих турбот. Будинок зараз майже порожній. Пан граф вивіз усі меблі. Отже, нам доведеться задовольнитися тим, що зосталося. Ми перенесемо кілька ліжок у замок. Ти ж погодишся зі мною, що панам офіцерам не личить спати на підлозі.

— Тут усе до ваших послуг, пане офіцер.

— Ми бачимо, що ти співчутлива людина, і це дуже приємно. Сподіваюсь, ти подбаєш, щоб ми почували себе якнайкраще. З твоєї розповіді виходить, що гостинність увійшла в традицію цієї господи.

Угорець знову вклонився:

— Панове, я зроблю все, що буде в моїй силі.

— От і чудово!..

Капітан Медря попросив Хіастру запитати, чи живе тут ще хтось. В очах управителя з'явився неспокій.

— З слуг, крім мене, — мовив він збентежено, — в замку більше нема нікого. Від'їжджаючи, пан граф одпустив їх усіх. А мені на прощання сказав: «Ти, Іштван, залишайся тут і, що б там не було, доглядай мій замок!» Як бачите, я й послухався. Цілих двадцять років вірно служу панові графу. Отже, з прислуги зостався тільки я. Однак у замку живе ще одна особа, яка вам зовсім не заважатиме.

— А хто це? — поцікавився лейтенант Хіастру.

Управитель сумно подивився на нього.

— Бідолашна панночка гувернантка.

— Панночка гувернантка? Чия?

— Пана віконта Гюла.

— А хіба віконт ще неповнолітній?

— Так, йому дванадцять років, пане офіцер.

— То чому ж граф не забрав її з собою?

— Думаєте, не схотів? Ні. Бідолашна панночка відмовилась їхати з ним.

— Слухай, голубе, чому це ти все повторюєш — бідолашна та бідолашна?

Очі управителя зволожилися, і він вийняв хусточку.

— Бо в панночки помутився розум.

— Ти хочеш сказати, що вона божевільна? — запитав Хіастру. А потім повернувся до капітана Медрі. — Ви чуєте, пане капітан? Тут живе якась навіжена панна. Що будемо робити?

Управитель витер сльози на очах і тремтячим голосом проказав:

— Пане офіцер, я ніколи не зміг би вимовити те слово, яке щойно почув від вас. У бідної панночки тільки помутився розум. Вона дуже нещасна.

— Я не збагну, в чому річ. Поясни.

— Вже два роки, як панночка гувернантка не вимовляє й слова.

— Вона оніміла? — здивувався Хіастру.

— Ні!

— Тоді висловлюйся, будь ласка, зрозуміліше.

— Мабуть, відвикла говорити.

— Ніколи не доводилось слухати про таке.

— На жаль, це правда. Вже два роки ніхто не чув з її вуст ні слова.

— А коли до неї говорять, вона розуміє?

— Авжеж. Але не хоче… вірніше, не може відповідати.

— Дуже дивно! — вигукнув вражений молодший лейтенант.

— А чому?

Управитель сумно похитав головою:

— Це ціла історія, пане офіцер. І до того ж дуже сумна. Пробачте, але мені важко втримати сльози. Я самітний. Жінка моя померла при пологах… Дуже любив її і більше вже не одружувався… Так і зостарився… Бувши молодим, ніколи не думав, що так погано жити одному… А коли збагнув, було вже пізно… Може, саме через те й дорога мені панночка гувернантка. Я люблю її, як рідну дочку, бо вона теж нещаслива й самітна… І в неї немає нікого. Коли хочете, я можу розказати вам про її біду…

Молодший лейтенант глянув на інших офіцерів. Зворушені сльозами старого і його сумовитим виглядом, вони згодились послухати про бідолашну панночку гувернантку.

Управитель попросив їх сісти на лаву.

— Бідолашна панночка, — заговорив він, — приїхала сюди шість років тому. Привіз її пан граф з-за кордону зовсім молоденькою, вона не мала тоді й двадцяти років. Шестирічний пан віконт був трохи розбещеним хлопцем. Та що я кажу трохи, він був надто розбещений. Спритний на витівки, він дуже погано поводився з слугами. Пан граф мало звертав на це уваги, а пані графиня сильно турбувалась.

До приїзду бідолашної панночки у нас вже побувало чимало гувернанток, та жодна з них довго не засиджувалась. Вони тікали самі або їх звільняв пан граф.

Коли я вперше побачив цю молоду панночку, то подумав, що вона ніколи не доб'ється успіху. Скільки вже гувернанток, старших і досвідченіших за неї, не зуміли вплинути на віконта і лише дратували його. Я вважав, що через тиждень чи два не витримає й вона. Однак сталося зовсім інше. Ця дівчина зробила справжнє чудо. Хлопець