Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
— Прошу тебе, пане сержант, не ображайся. Мені важко запам'ятати, але коли я вивчу щось, то й десять років не забуду.
— Не турбуйся, Некулай. Терпіння у мене досить… Ти вчишся, а ми тобі показуємо, і так швидше минає час.
Найважче давалася «учневі» азбука Морзе. Більші успіхи мав він у вивченні рації. Закінчивши черговий урок з абетки, Некулай сідав біля апарата і, зачудовано дивлячись на нього, починав розпитувати:
— Що це за рисочки?
— Вони показують довжину хвиль.
— Кожна «стація» має свою хвилю… Здається, так ти казав мені вчора.
— От, от…
— Скажімо, ми домовились з «Тротушем» о дев'ятій годині поговорити. Я знаю, що «Тротуша» можна піймати проти цієї рисочки. Що ж тоді? Повертаю кнопку праворуч, поки оцей язичок не зупиниться тут. Потім беру навушники і чекаю. Так, пане сержант?
— Еге ж, Некулай! Ти таки щось затямив.
— От тільки з азбукою морока, завжди плутаю ці бісові букви. Та, зрештою, я таки вивчу її, не гнівайся, пане сержант!
Розпитуючи про те і се, він повертав регулятор від однієї позначки до іншої. Коли натрапляв на якусь музику, зразу ж виключав. Зате, впіймавши радіостанцію, що передавала морзянку, слухав, затамувавши подих.
— Ви тільки подумайте, пане сержант! Оце радист! Тітікає, ніби співає!.. А чи не пошукати нам щось інше?
Хлопці розважалися, хоч водночас і жаліли його. Некулай тішився апаратом, наче мала дитина. Важко було його відірвати од рації, але доводилось, бо сержант Пелімару під час передачі службових радіограм не дозволяв сидіти в кімнаті нікому сторонньому. Навіть для дурнуватого Некулая Телимбу не робив винятку.
Дивне бажання ординарця стати радіотелеграфістом не зосталося таємницею. Радисти, звичайно, розповіли про нього скрізь.
І всі писарі вважали, що він лише марне витрачає час. Та чи не найбільш впевненим у цьому був капітан Смеу, який найкраще знав його здібності.
— Ну, що ти скажеш? — запитав якось капітан Георгіу Улю. — Як можна пояснити це його раптове захоплення?
— Справжня загадка. Якби ми не знали про існування ксьондза, то могли б допустити, що Некулай хоче забезпечити собі можливість зв'язатися по радіо з начальством. Але ж ксьондз почуває себе у повній безпеці, ми не маємо жодної підстави думати, що він вже занепокоївся. Тоді що це? По-моєму, тут може бути два пояснення. Або шпигун відчув, що в майбутньому не матиме змоги зв'язатися з своїми, користуючись старими засобами, і тому вирішив встановити прямий зв'язок, або він має передати якесь важливе і, може, термінове повідомлення, не бажаючи довірити його ксьондзові. Я розмовляв з сержантом Пелімару та його хлопцями і до найменших подробиць знаю, як проходять їхні «уроки». Поки що не існує ніякої небезпеки. Учень Некулай ледве зумів завчити кілька літер. Отже, поки він засвоїть всю азбуку, мине багато часу. Зараз, я повторюю, небезпеки немає. А проте я й не думаю чекати. Ми можемо обійтися без розпитування радистів. У нас є інша можливість довідуватися про ці уроки на радіостанції.
— Я здогадуюсь, що ти маєш на увазі. Але в нас нема такого апарата. Треба попросити в штабі армії.
— Сподіваюсь, днями ми його одержимо. Я вже писав начальству.
— Чудово!.. І що вони, прокляті, надумали. Якби ми нічого не знали про Некулая, то, довідавшись про його інтерес до рації, теж сміялися б досхочу.
— Безперечно!.. А коли подумаєш, що він може давати уроки іншим!.. Щиро признаюсь, пане капітан, я захоплююсь здібностями Некулая. Який артист. От поговоріть з радистами й побачите, як чудово грає він свою роль. Коли послухати когось з них, то бідоласі Некулаю набагато легше впрягтися в плуга та виорати цілий погон землі, аніж відповісти на питання, скількома крапками і рисочками позначається літера «к» чи «х». Цим актором міг би гордитися будь-який театр світу.
— Коли той, хто грає лише другу скрипку, такий кмітливий, то яким же мусить бути його начальник?
— Хіба ви не пригадуєте, як його характеризував Герман? Дуже розумний, обережний, але й рішучий, з багатою фантазією та ініціативою, його фантазія та ініціатива нам вже відома. Досі ми втратили — згадайте, при яких обставинах, — трьох чоловік, не рахуючи Барбу, за яким нам нічого жалкувати.
— І хто це може бути? Ти когось підозріваєш?
— Ні! Але ми скоро довідаємося, пане капітан, — відповів Уля. — Вислизнути з наших рук їм не пощастить. Здається, ці артисти вже збираються зіграти останню дію. Та хоч які вони нехитрі, все одно перед завісою на сцену вийдемо ми. А чи не змогли б ви розповісти мені про становище на фронті? — запитав раптом Михай. — Скільки ми ще стоятимемо тут?
— Це тебе дуже цікавить?
— Так! По-перше, мене дратує, що наш панотець спокійнісінько сидить у своїй резиденції та й обмірковує якісь догматичні проблеми. Мене більше цікавить думка його святості про той ключ, який він передав Некулаю. Але ж ви теж погодились заарештувати його тільки тоді, коли фронт просунеться вперед. По-друге, мені хочеться дізнатися, як і коли спробує використати Некулай свої знання з радіотелеграфії. А поки ми будемо стояти тут, він, напевне, вичікуватиме.
Начальник другого відділу вийняв з шухляди карту і розклав її на столі.
— Давай я познайомлю тебе з становищем на фронті. Ось тут стоять наші війська. Як ти помітив, останнім часом ми наступаємо в північно-західному напрямку. Основне наше завдання — пройти Словакію, потім Моравію і так далі. Лінія ворожої оборони знаходиться приблизно тут. Природних умов, які дозволили б гітлерівцям організувати сильний опір, немає аж до цієї ріки. З наявних у нас відомостей видно, що німці будують там укріплення, їм на користь і те, що правий берег набагато вищий за лівий. Отже, вони розраховують, що нам буде не під силу її форсувати.
Однак, на їхню біду, оборонні укріплення ще не готові, через те
