Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Уля Михай, який чув і бачив усе це з ванної кімнати, поглянув на годинник: пів на десяту.
«На сьогодні вже досить», — подумав він. Почекав, поки Некулай вибрався на вулицю, а тоді поспішив до кімнати, в якій лежав закривавлений труп Германа Гартмана.
— Самі звели між собою рахунки!.. — пробурмотів він, з відразою дивлячись на вбитого.
Нахилився і обшукав кишені, але, крім грошей, там нічого не було. Знаючи, що до світанку його ніхто не потурбує, вирішив оглянути кабінети і архів, щоб довідатися, чим займалося товариство «Садовод». Хоч він витратив на це чимало часу, проте ні в папках, ні в шухлядах нічого цікавого не знайшов.
Повернувся до холу і, зручно вмостившись у глибокому кріслі, почав обмірковувати останні події.
Тепер він переконався, що Некулай Телимбу, якого всі вважали нещасним недоумкуватим ординарцем, насправді був небезпечним шпигуном. Стала відома йому і вся правда про самогубство фальшивого регулювальника та вбивство водія Пантелімона. Ці два факти завжди збивали його з пуття. Марне намагався пов'язати їх з іншими. А зараз Герман Гартман довів йому, що він не помилився.
Згадавши, що в сусідній кімнаті лежить продірявлений кулями Герман, він подумав, що той лише вихвалявся своїми здібностями і розумом. От план його не вдався, і шпигун поплатився життям. Але Некулай живий і за наказом готовий зробити все. Цього вечора Михай дізнався, що Телимбу діє не сам. Герман досить високо оцінив здібності того другого, невідомого ще шпигуна. Отже, не виключена можливість, що ординарець капітана Смеу — тільки виконавець волі іншого.
Цигарка, яка тліла в руці, впекла його в пальці, і Уля кинув недокурок. Запаливши знову, почав розмірковувати. Хто насправді цей Некулай Телимбу, що так чудово грає роль дурника? Другий відділ штабу армії запросив відомості про нього з його села. Відповіді поки що немає, але після останніх подій неважко уявити, якою вона буде.
А зараз, щоб уникнути будь-яких несподіванок, треба пильно стежити за Некулаєм. Та якщо за ординарцем можна наглядати, то як же бути з тим другим? Зостаючись невідомим, він становить собою постійну загрозу. І ця загроза зараз ще побільшала, бо навіть Некулай вже не почуває себе в повній безпеці. Таємнича спроба замаху на нього видається надто сумнівною. Прикинувшись потерпілим, Телимбу, напевне, хотів розвіяти підозру, яка, на його думку, вже нависла над ним.
«Що ж вони мали на меті? — міркував далі Михай. — Напевне, хотіли заплутати слід. Якщо на ординарця начальника шифрувального відділу нападають серед білого дня, щоб безборонно поритися в похідному сундучку, то працівники другого відділу мусять подумати, що напад вчинено з метою викрадення шифрувальних документів. А раз денщик потерпів, хто ж його буде підозрівати?».
Уля знову запалив цигарку. Одне не давало йому спокою: якщо Некулай і справді занепокоївся, то навіщо йому саме таким способом відвертати од себе підозру? Для чого агентам турбувати другий відділ? Адже цими діями вони вказували на те, що хтось дуже цікавиться діяльністю шифрувального відділу. А хіба не вони пожертвували Барбу, щоб видати його за вбивцю Войнягу і Томеску?
Не знаходячи якоїсь відповіді, Уля став думати, чи не помилився він часом, навмисне висловившись перед Некулаєм, що в сундучкові капітана Смеу рився звичайний злодій.
«Та зрештою, — сказав собі Михай, — якщо це й була помилка, то вона більше не плутатиме мене».
Наступної миті він згадав кругловидого ксьондза. Допитавши його, можна багато чого з'ясувати. Він мусить сказати, від кого він одержав ключа, що його так старанно ховав у молитовнику. Не важко було зрозуміти, що цим ключем Некулай мав відімкнути сейф у шифрувальному відділі. Цей ключ — беззаперечний доказ того, що капітан Смеу не винен.
Михай кинув недокурок і вийшов на терасу. А потім згадав, що забув підняти револьвер, який залишив на підлозі Некулай. Вернувся в кімнату, де лежав трун Германа Гартмана, взяв пістолета і, загорнувши його в хусточку, сховав у кишеню. І тільки тоді попрямував на квартиру.
НУ Й ХИТРА Ж ШТУЧКА, ОЦЕ РАДІО!
Дивізійна радіостанція розмістилась трохи далі від КП. Старшим на ній був сержант Пелімару Георге, дебелий парубок з місцевості Горж. Він вважався найкращим радіотелеграфістом по всій армії, передавав і приймав, тексти з надзвичайною швидкістю. Хлопці з інших радіостанцій пізнавали його зразу.
«Це Пелімару!» — часто вигукували вони, почувши його тітікання, і воно звучало для них найкращою музикою.
Сержанта Пелімару поважали й цінили не лише за роботу, а й за хоробрість та відвагу. Одного разу, під час важких боїв за визволення Ардялу, коли гітлерівцям удалося прорватися глибоко в тил і майже оточити штаб дивізії, він виявив мужність та винахідливість, зумівши не тільки врятувати радіостанцію, а й узяти в полон двох фашистів.
За цей героїчний вчинок його було відзначено в наказі командуючого і нагороджено. Генерал Попинкаріу дорожив ним, і коли штаб армії хотів забрати сержанта до себе, він гаряче відстоював його.
Пелімару славився ще й тим, що вмів безпомилково приймати шифровані ворожі радіограми. Щоденно перехоплював їх, швидко розшифровував текст і цим приносив командуванню чималу користь.
Інші два його підлеглі теж були хорошими радистами і намагалися не відставати од нього.
На другий вечір після вбивства Германа Некулай Телимбу завітав на радіостанцію, і хлопці зраділи з несподіваної нагоди трохи розважитися.
— Здрастуйте, пане сержант! — віддав честь ординарець, силкуючись виструнчитися. Та, незважаючи на всі зусилля, набрав такої смішної пози, що солдати мимоволі зареготали.
— Яким же тебе вітром занесло сюди, Некулай? — запитав Пелімару.
— Думав, що застану тут свого пана капітана. Шукав скрізь і нема. Чи не було часом у вас?
— Ні, Некулай! — добродушно посміхаючись, відповів йому сержант.
Один з радистів, намагаючись втягти ординарця в розмову, пожартував:
— Не бійся за