Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

І от румуни атакували, ми відступили. Настав час діяти. Спершу все йшло як по маслу. Регулювальника ліквідовано і замінено нашою людиною. Машина, як і було передбачено, терпить аварію, відстає і зупиняється серед поля. Треба діяти мотоциклістові. Та хвилини минають, а його немає. Наш агент уже починає турбуватися. Найменша затримка може стати фатальною. Він побоюється, що хтось з тих, кого він спрямував на невірну дорогу, зрозуміє обман. Що ж трапилося з мотоциклістом? Він чекає в ліску. У визначений час хоче вирушати. І, на диво, мотор не заводиться. Поки рушив з місця, минуло чверть години… Коли ж, нарешті, приїхав на те роздоріжжя, було вже пізно. Він і повернувся назад. І добре зробив, бо, як я згодом довідався, сталося ось що. Один офіцер, зрозумівши, що його обдурено, повертається і заарештовує нашого регулювальника. А той, знаючи, що його чекає, кінчив життя самогубством. Скажи-но мені тепер: хіба я винен, що мені не пощастило? Це ж просто фатальність, що не завівся мотор, що з'явився той офіцер, і саме тоді, коли дорогою мали проїжджати тільки підводи з боєприпасами. Як бачиш, я зазнав невдачі через фатальність!..

Герман зітхнув і сплюнув крізь зуби.

— Через тебе все й загинуло б, — заговорив Некулай. — Щоб урятувати становище, мені довелось убити водія. Уявляєш, що сталося б, якби цей шофер виявив причину аварії.

— Отже, ти сам його й застрелив?

— Аварію автомобіля теж вчинив я.

— А ще говорив, що не знаєш подробиць.

— Це правда. У мене були тільки окремі доручення. Я їх і виконував. Навіщо? Не питався. А втім, я не маю права питати. Мені наказують, і я роблю або гину!

— Робиш або гинеш! — похитав головою Герман. — Це й є найбільша наша біда. Ми, німці, сліпо виконуємо те, що вимагає начальство. Нам приємно відчувати, що замість нас думає хтось інший. Коли думати всім, то почнеться анархія. Дурниці!.. Але облишмо це. Мій план не вдався. А що зробили ви? Нічого!..

— Про нас ти не турбуйся!

— І нічого не зумієте зробити. Вам бракує голови, такої, як у мене.

— Невже? — іронічно посміхнувся Телимбу. — Ти ж боягуз і злякався відповідальності.

— Ну й що! Втік, бо знав, що мене чекає після повернення Карла. Коли б ти його бачив!.. Якби він був настільки розумний, як дурний, то міг би стати генієм. До того ж я пам'ятав його ненависть до мене. Він вміє показатися перед іншими великим розумником, однак себе не може переконати в цьому. Карл знав, що без мене він не вартий і гроша, що насправді я керую ним. І через те чимраз більше ненавидів мене. Я довго думав перед втечею. Що в ньому переважить, — міркував, — потреба в моєму розумі чи ненависть, яка його мучить? І дійшов до висновку, що ненависть буде сильнішою. Зрозумів, що він знайде іншого, такого, як я. І втік, сховався… Як же тобі пощастило розшукати мене?

— Не знаю!

— І саме тепер, коли я вважаю, що небезпека вже минула…

— Ти хотів зрадити, чи не так?

— Як я мушу розуміти ці слова?

— Ти зостався тут, щоб прислужитися ворогові. Подумав, що росіянам буде цікаво дізнатися про діяльність шпигунської групи, керованої полковником Карлом Ріхтером, тим паче, коли ці відомості подасть його помічник, Герман Гартман.

— Сто чортів тобі в печінку! Як ти міг це подумати? Не для цього я тут зостався, мені тільки хотілося уникнути Карлової помсти. Я знав, що в окупованій зоні мені буде набагато легше приховати своє справжнє прізвище і втекти десь далеко, щоб сховатися од усяких несподіванок. Я навіть придумав план… чудовий план! Давно вже збагнув, що все загинуло. Корабель потопає. Війну ми програли! І ніщо нас уже не врятує!

— Неправда! Фюрер наказав нам вірити. В скорому часі у нас з'явиться нова грізна зброя, якою ми знищимо всіх наших ворогів.

— Це безглуздя!.. Ніяка зброя вже не допоможе. Лише такий дурило, як ти, може ще вірити в цю нісенітницю. Я знаю більше за тебе, тому й кажу: корабель тоне. Хто може врятуватися, хай рятується, поки не пізно!.. І якби ти мав у своїй дурній макітрі хоч крапельку розуму, то послухав би мене.

— Ні! Я вірю в фюрера! Він обіцяв перемогти і дотримає свого слова.

— На жаль, не зможе. Росіяни біля кордонів Німеччини… На всіх фронтах нас б'ють… Наші міста зруйновані вщент. Німці голодують… Генерали вже готують змову… Кажу ж тобі: настав кінець. Скоро нас поставлять на коліна. Слухай-но, я вже говорив про свій план. Коли хочеш врятувати свою шкуру, послухай мене… Ми втечемо вдвох…

— Негіднику, ти й мене підбиваєш на зраду? Марне витрачаєш час. Я вже наслухався твого базікання. І крім того, поспішаю…

— Отже, ти прийшов убити мене?..

— Ні, покарати. Такий наказ полковника.

— Хочеш стати вбивцею?

— Не люблю слухати такі слова. Сам добре знаєш, що той, хто вбиває за наказом, не вважається вбивцею.

Герман знову занепокоївся. Переляканими очима водив на всі боки, наче просячи допомоги у стін.

— І як ти це зробиш? — запитав тремтячим голосом,

— Порахую до трьох і вистрілю. Куди мені цілитися? Моя рука не схибить. Будь певен…

— Я краще застрелюся сам. Дай мені пістолет!

— Ні, любий! Ти втратив нашу довіру.

— Слово честі!

— Знаємо ми й твою честь. Мені наказано покарати тебе як зрадника. Коли б ти був навіть моїм батьком, я все одно виконав би наказ.

— Гаразд! Стріляй! Ось я встану… Тоді й стріляй!

Витріщивши очі і трясучись усім тілом, наче в пропасниці, Гартман підвівся з дивана. Заплющив очі та й ступив уперед. В цю мить Некулай випустив у нього всі кулі з револьвера.

— Свиня! — І Герман, наче сніп, повалився долілиць.

Телимбу сховав пістолет, нагнувся і перевернув убитого горілиць. З огидою подивився на труп, а тоді вийняв