Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Нам не можна допустити, щоб вони укріпилися. Отож ми довго не стоятимемо тут, а спробуємо відкинути їх назад.

Уля Михай сплеснув руками від радості.

— Тоді зрозуміло, чому наш приятель Некулай так старанно вивчає радіотелеграфію!

Георгіу запитливо глянув на нього.

— Та це ж цілком ясно, пане капітан! — додав капрал. — Йому рація потрібна саме для того, щоб терміново повідомити своїм, коли почнеться бій за форсування ріки.

Через два дні частини дивізії «Молдова» почали наступ. Просуватися вперед доводилося з кровопролитними боями. Ворог, прагнучи будь-що затримати румунські війська, чинив запеклий опір, намагався максимально використати найменші переваги місцевості.

Проте, незважаючи на впертий опір, його було відкинуто, і передові ешелони незабаром досягли ріки. Зайнявши нові позиції, частини дивізії «Молдова» перегрупувались і почали готуватися до нових боїв.

Хоч з тактичного боку вони займали досить вигідні рубежі, однак КП дивізії перебував у важкому становищі, бо людські поселення знаходились одне від одного на великій відстані.

На ділянці, зайнятій дивізією, було всього двоє сіл. Одне стояло поблизу фронту і весь час обстрілювалось ворожою артилерією, друге ж пролягло далеченько. Вирішили розташуватися в графському замку, що самотньо височів на рівнині, якраз між цими селами. Щоб вияснити, чи може розміститися в ньому КП, начальник штабу Барбат послав туди комісію, до складу якої увійшли капітан Медря, молодший лейтенант Параскивеску, молодший лейтенант з четвертого відділу та два писарі.

Здалеку будинок видався їм зруйнованим середньовічним замком з похмурими почорнілими стінами й вежами.

— Мабуть, ми повернемось ні з чим, — мовив капітан Медря до своїх супутників. — Я не уявляю, як у цій пустці може розміститися наш КП.

Та його побоювання виявились марними. Замок, який на відстані здавався руїною, насправді був збудований років десять тому. Його власнику, одному з найбільших угорських земельних магнатів, забаглося спорудити собі палац, який зовні нагадував би середньовічну споруду. Зате всередині він відповідав усім вимогам сучасної будівлі. На його двох поверхах було багато просторих кімнат, обклеєних яскравою шпалерою, з шафами в стінах, з калорифером та електричним освітленням.

Навіть зараз деякі меблі красномовно свідчили про розкіш та комфорт, що панували в замку раніше. Проте більшість покоїв залишились порожніми. Килими, картини та інше добро хазяїн, тікаючи, забрав з собою.

У замку зостався лише один управитель, чоловік років п'ятдесяти, з пишними сивими вусами і такою ж посрібленою, досить буйною чуприною. Вийшовши назустріч прибулим, він низько вклонився. Одягнений був дуже охайно і, незважаючи на сивину та вік, ще почував силу в тілі. Під острішком густих брів виблискували чорні пронизливі очі.

Ніздрі його гачкуватого носа весь час роздувалися, наче він щось нюхав, а міцно стиснуті щелепи створювали враження первісної людини, яка споживає сире м'ясо. Голос у нього низький, сильний, але приємний, що, залежно від обставин, міг набирати різного забарвлення. Цього управитель навчився на службі в зарозумілого та вередливого хазяїна.

Дізнавшись про мету приїзду офіцерів, він зразу ж погодився показати їм замок.

Узяв ключа, відчинив головний вхід і, чемно вклонившись, запросив військових до просторого холу з стінами кольору кофе з молоком. Пустка й порожнеча викликали у них неприємне почуття. Однак, трохи помисливши, можна було уявити, як цей хол виглядав раніше, коли з ньому мешкав власник. На підлозі — величезний персидський килим, столики з цінної породи дерева, біля них низенькі зручні крісла, оббиті найкращою шкірою, на стінах дорогі картини. Вгорі висів великий, як церковна баня, канделябр. У глибині холу мармурові сходи з цокольного приміщення на перший поверх. Високі дубові двері з правого боку вели до вітальні — довгої зали, оббитої горіховими дощечками, з вирізьбленими чудовими квітами на стінах. Стеля теж розмальована орнаментом. В кутку вітальні — дуже оригінальний буфет, зроблений під горіх. Посеред кімнати колись, напевно, стояв довгий стіл для гостей, а навколо нього — масивні стільці з високими спинками.

Двері з лівого боку холу вели до двох зовсім порожніх кімнат. Що в них було раніше, ніхто з офіцерів не міг збагнути — управитель сам не пояснив, а вони, приголомшені, не посміли спитатися.

Піднялися на перший поверх. По обидва боки довгого коридора стояло багато порожніх кімнат. Там же містилась і бібліотека. На стелажах, що сягали мало не до стелі, — багато книг у шкіряній оправі. Порожні місця свідчили про те, що найцінніші з них були сховані. Більшість видань угорською мовою, чимало було німецьких книжок і найменше — французьких.

Другий поверх займали кімнати для гостей. Тут, як і всюди, все говорило про розкіш та комфорт.

— Ану, спитай його, — звернувся капітан Медря до молодшого лейтенанта Хіастру, який знав угорську мову, — чи велика сім'я у хазяїна замка.

Управитель гордовито підняв голову:

— Родина в пана графа численна. Але тут жив тільки пан граф з графинею та віконт Гюла з віконтесою.

— І не нудився він у цьому палаці? — запитав молодший лейтенант Хіастру.

Угорець поблажливо посміхнувся:

— Пан граф любив товариство. В його замку завжди збиралося багато гостей. Восени, коли граф повертався з-за кордону, їх ніде було розмістити.

— І вони, звичайно, не нудьгували! — додав з іронією молодший лейтенант Хіастру.

Та управителі, не відчув цієї іронії. Він важко зітхнув, а потім жалібним голосом докінчив:

— Ех, коли б ви знали, які тут влаштовували бенкети!.. А полювання!.. Ніколи було і вгору глянути. Чудовий то був час!

Оглянувши замок, всі вийшли в двір. Там побачили й інші будівлі: мисливський павільйон на кілька кімнат; невеличку віллу, призначену для артистів та музикантів, яких спеціально привозили з столиці на театральні вистави або концерти; кілька будинків для слуг і дворових людей. Чудова стайня на сорок