Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

як знайшли тіло дівчини, на ставу почала з'являтися русалка. Ніби плавала вона, трохи виринувши з води, не то риба, не то жінка. Дехто з сторожів присягався йому, що інколи чув її плач, такий жалібний, аж серце краялося од жалю. Відтоді минуло чимало років, бояринові кості давно вже зогнили в землі. І тільки русалка час від часу з'являється ще на ставку. Її бачили всі слуги графа. Управитель запевняв, що й він одного разу дуже налякався, угледівши русалку. Правда це чи вигадка, я не знаю. Продаю за те, за що купив, як кажуть у нас в селі, пане капрал.

Закінчивши розповідь, Петру Петре голосно позіхнув і бухнув на широке ліжко поруч інших солдатів.

Змінний капрал, приголомшений такою трагічною розв'язкою, мовив зітхаючи:

— Нещасна дівчина! Загинула зовсім молодою!

— Поплатилась життям за свій гріх, — повчально додав Петру Петре.

Капрал хотів заперечити йому, але, глянувши на годинник, вирішив будити вартових другої зміни.

Саме про цю історію наполегливо думав Марин Приколе, походжаючи біля мисливського павільйону. Найбільше його вразило те, що полюбовниця після смерті стала русалкою. Марин був гуцулом, а горяни особливо забобонні люди. Отже, цілком зрозуміло, що ця пригода дуже схвилювала Прикопе. Адже він і сам цілісіньку ніч міг би переповідати дивовижні історії про русалок, привидів та чарівниць.

Переконаний, що русалка й справді існує, Марин з острахом поглядав на ставок. Але непорушне дзеркало води ховалося в темряві. Та й на небі діялося щось незвичайне. Наче в якомусь божевільному танці, перекочувались чорні хмари, то заступаючи місяць, від чого земля огорталася чорною пеленою, то відкриваючи його. Подував легенький вітерець, а в парку неспокійно шурхотіли смереки, немов передавали одна одній велику таємницю.

Наполоханий цим шарудінням, Марин почав пригадувати різні незвичайні події, що нібито відбувалися в їхньому селі. Чого тільки не розповідали йому старі про бабу Луцу, незвичайну чаклунку. Хоч селяни й боялися її, але часто зверталися до неї по допомогу. Не було такої ночі, щоб котрась з жінок не приходила до її халупи. І Луца ворожила, чаклувала.

Розповідали, що в їхньому селі жила Параскива, висока вродлива молодиця. Але вона була така розпусна, що слава про неї розійшлася всюди. І тільки її чоловік, теж Параскив, довго нічого не підозрівав. Та зрештою довідався й він про її любовні таємниці. Але навіть не відлупцював, бо дуже любив її, прокляту.

— Чортова суко, — сказав розізлившись. — Люблю я тебе й зараз, але не хочу бути посміховищем. Завтра вранці піду світ за очі. Можеш тоді волочитися…

Параскива нічого йому не відповіла. А як тільки стемніло, поспішила до баби Луци. Повернулась од неї, коли вже співали перші півні.

Вранці Параскив поклав у торбу шматок мамалиги, цибулину та дрібку солі.

— Ну, зоставайся собі, жінко! А мене вже не побачиш.

— От і побачу! — відповіла Параскива, ледь посміхнувшись. — До вечора й повернешся. Тільки тоді ти вже станеш глухим, німим і немічним, наче після важкої хвороби.

Параскив звів плечима та й покинув дім. Була літня пора, сонце пекло нестерпно. А він ішов та йшов, поки його не здолала втома. Захотілось перепочити, але на шляху ніде не було навіть кущика, не те що деревця. Простував далі, коли раптом угледів високу смереку. Дуже зрадівши, поспішив до неї, щоб полежати в затінку. Божа благодать: холодок, наче в дрімучому лісі. Сів, трохи перекусив, а потім захотів ще подрімати. І тільки він приліг, підклавши кулак під голову, як смерека почала меншати, наче западаючи під землю, поки не стала заввишки з людину. І тоді сталося диво: дерево враз перетворилось на бабу Луцу. Ворожка нахилилась над заснулим, щось пошептала, якось дивно змахнула руками і зникла.

Параскив одразу і прокинувся. Взяв торбу, палицю та й повернувся додому.

А жінка вийшла на поріг і глузливо посміхається:

— Ну, що, чоловіче, не правду я казала?

Але той, бідолашний, нічого не почув, тільки по губах здогадався, що вона мовила. І врешті збагнув свою біду.

А зрозумівши, що жінка чарами взяла його силу, щоб вільно любитися з іншими, кинувся в криницю сторч головою.

Згадавши цей випадок, Марин Прикопе в думці перехрестився. З острахом глянув на найближчу смереку, наче вона теж мала перетворитися на бабу Луцу. І саме тоді з-за хмар визирнув блідий місяць, його світло, перемігши темряву, посріблило і дерева, і непорушне плесо ставу.

І ту ж мить Марин Прикопе сторопів од жаху: на ставу показалась русалка. Наполовину виринула з води і якоюсь казковою примарою пливла поволі до берега. Дивився на неї хвилину, дві, аж поки та не сховалась в густому верболозі. Місяць заступила чорна хмара.

Переляканий на смерть, бідолаха солдат не міг збагнути, що це не хто інший, як панночка гувернантка. Коли б не його страх, то він помітив би таке, що аж ніяк не входить у звички злих духів. «Русалка» сиділа в човнику і вправно веслувала.

Тим часом жінка пливла до другого берега. А там у кущах сидів шпигун, з яким вона мала зустрітися. Трохи далі під деревом причаївся Уля. Звичайно, він не міг почути їхньої розмови, зате бачив усе чудово.

Кастелана підпливла човником так, що кущі залишились позаду, а другий берег стояв у неї перед очима.

— Ти тут? — запитала пошепки.

— Так, — відповіли їй голосом, який ніяк не належав Некулаю Телимбу.

— Нам не можна рискувати, отож краще не говорити. Я написала все на папірці. Кладу його на берег. Простягни тільки руку.

Вона вийняла з пазухи конверт і, навіть не повертаючись, кинула на берег. А через кілька хвилин спитала:

— Взяв?

— Так!

— Добре!.. Прочитай і відразу спали.

— Можеш не нагадувати!

— Пробач! Це я за звичкою… Буде ще якесь завдання?

— Ні, я мушу спершу познайомитися з листом.

— Ще одне питання…

— Запитуй!

— Чи