Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Звичайно, я зупинився б на Параскивеску. Він розумніший, більш розважний, холоднокровний і досить-таки ініціативний.

— В такому разі, доручимо йому найважче. Ви ж уже переконалися, що Некулай дуже небезпечний тип.

— Не турбуйся, Параскивеску скрутить його.

— Ну, гаразд.

Почувся стукіт у двері. Капітан вимкнув мікрофон.

— Заходь!

В дверях показалась голова молодшого лейтенанта Параскивеску.

— Пане капітан, з вами хоче говорити пан лейтенант Тимплару.

— Запрошуй його!

— Здрастуйте, пане капітан!

— Що трапилось, Тимплару?

— Маю важливе повідомлення, пане капітан.

— Я слухаю тебе.

— Але ж воно секретне, пане капітан.

Капітан Георгіу переглянувся з Михаєм. Той дав зрозуміти, що йому теж треба послухати.

— Можеш говорити, Тимплару! З завтрашнього дня Уля працюватиме в другому відділі.

— Пане капітан, я прийшов повідомити вам дві новини. Але не знаю, з якої починати…

— З тієї, яка здається тобі менш важливою.

— От у цьому й уся трудність. На мій погляд, вони обидві важливі.

— Тоді починай з якої хочеш.

— Пане капітан, мої люди не хочуть вартувати на шостому номері.

— А де цей пост?

— Біля мисливського павільйону.

— Що ж їх там лякає?

— Вони бояться русалки, що плаває по ставку.

— Слухай, лейтенанте! Мені ніколи слухати твої казочки. Ми ж не в середні віки живемо…

— Дозвольте пояснити! — звернувся до нього трохи ображений лейтенант Тимплару. — Звичайно, зараз не середньовіччя. Але мої солдати ще, мабуть, не розуміють цього.

— Гаразд, я слухаю!

— Минулої ночі на посту помер шість вартував солдат Марин Прикопе. Це буковинський гуцул. І от коли прийшли його змінити, він лежав на землі непритомний. Розводящий вирішив, що Марин мертвий, і вже хотів зняти тривогу. А потім збагнув, що він лише втратив свідомість. Звелів солдатам занести його до караульного приміщення і обілляти водою. Марин тоді й прийшов до пам'яті. І що, ви думаєте, він розповів? Нібито по ставку вночі плавала русалка.

— Що ж йому там привиділося? — запитав Георгіу, наче нічого не знав про нічну зустріч шпигунів. — Може, він з'їхав з глузду.

— Марин Прикопе при своєму розумі. Говорив же я вам, що це гуцул. До того ж він звечора почув одну безглузду історію… — І лейтенант Тимплару, коротко повторивши розповідь Петру Петре, додав: — Звичайно, розмова про русалку тут ні до чого. Я вірю, що нещасний Марин знепритомнів лише від того, що вона привиділася йому. По-моєму, на ставу в ту ніч прогулювалась якась жінка. Може, навіженій гувернантці захотілося покататися човном.

Уля ввічливо перебив його:

— Пробачте, пане лейтенант… Але чому ви вважаєте, що це була кастелана? Хіба вартовий на посту номер два бачив, що вона спускалася з вежі?

Це запитання збило лейтенанта з пантелику.

— Ні, він не примічав її…

— Тоді до чого ж це припущення?..

— В усякому разі, пане Уля, русалок на світі не існує. А проте, яким забобонним не був би цей Марин Прикопе, важко припустити, що йому лише привидівся хтось.

— Авжеж! — погодився капітан Георгіу, бо лейтенантів здогад відповідав-таки дійсності.

— Але я прийшов сюди не лише для того, щоб сказати це, пане капітан, я знайшов солдата, що погодився вартувати біля мисливського павільйону. Він сам з Олтенії і, мабуть, відважніший за Івана Торбинке[44], він не побоїться взяти за горло самого сатану і всипати двадцять п'ять київ, коли б він попався йому в руки. От я й прийшов запитати у вас дозволу. Якщо кастелана захоче ще раз прогулятися по ставу, то чи не можна нашому Іванові Торбинке затримати її?

— Вона ж не сповна розуму, Тимплару, злякається, бідолашна, і хтозна-що може трапитися. Клопоту тоді не оберешся!..

— Саме так, пане. капітан! — докинув слівце й Уля. — Вона ж не чинить нікому зла, коли прогулюється по ставку. Це нещасна жінка.

— Так думав і я, пане капітан. Через те й прийшов запитати вас…

— От і гаразд! Дай їй спокій! А що ти хотів ще сказати?

— Один мій солдат знайшов у скирті соломи мотоцикл з коляскою. Недалеко від замка стоїть кілька ожередів. Крайній звідси з позаторішньою соломою. Там ми брали солому для сінників. Сьогодні, оглядаючи караульне приміщення, я помітив, що солома стерлася, і звелів замінити її. Начальник караулу послав туди солдатів. З ними пішов і Дімофте, ледар, якого світ не бачив. Не бажаючи йти далі, він зупинився біля позаторішньої скирти. Почав ритися у соломі, шукаючи непрогнилої, коли раптом намацав колесо мотоцикла. Поки викотив його, надворі стемніло. Інші солдати вже давно пішли. Цей Дімофте лінивий, але не дурний. Знайшовши мотоцикл, зразу ж прийшов до мене.

— Значить, іноді і ледар може стати в пригоді, — посміхнувся начальник другого відділу.

— Але це ще не все, пане капітан. Той мотоцикл військовий, на ньому пристрій для ручного кулемета. В колясці Дімофте знайшов автомат та бідон з бензином. Гадаю, що буде непогано запитати про це в нашого шановного управителя. По-моєму, він зможе пояснити нам, яким чином опинився мотоцикл у скирті.

Капітан Георгіу і Уля багатозначно перезирнулися.

— Пане лейтенант, а чи не розповів Дімофте ще комусь про той мотоцикл? — запитав Михай.

— Наскільки мені відомо, ні! Говорив же я вам, що цьому хлопцю не бракує розуму.

— Де ж він зараз?

— Та тут… Чекає в коридорі. Я подумав, що, може, ви, пане капітан, захочете особисто розпитати його про все.

Начальник другого відділу глянув на Улю і зрозумів з його погляду, що треба поговорити з солдатом.