Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Коли Тимплару вийшов, Михай сказав капітанові:

— Знахідка Дімофте дуже важлива. Однак мало надії на те, що солдат зможе розказати нам більше, ніж ми довідалися од лейтенанта. Розпитайте Дімофте про людське око. І накажіть йому ніде не базікати про той мотоцикл. Певен, що після погрози він мовчатиме. Нічого не кажіть ви й Тимплару про завдання, яке ми маємо доручити йому. Викличемо його через дві години, тоді й повідомимо. Підберіть також кількох надійних солдатів. Вони нам потрібні. А зараз моя присутність зайва. На все добре.

Кілька хвилин по тому, коли капітан Георгіу неуважливо слухав розповідь Дімофте, Уля поспішав на тік. Дійшовши туди, ледве знайшов мотоцикл, якого дбайливий солдат знову зарив у солому. Це й справді був німецький військовий мотоцикл. Каменюкою, якої не довелось довго шукати, розбив бак з бензином, а потім знову сховав машину, накривши її соломою.

Йшов холодний обложний дощ. Вітер, віщуючи зиму, пронизував до кісток і жбурляв у обличчя холодні краплі. Стояла темна ніч.

В замку залягла глибока тиша. Працювати закінчили об одинадцятій годині, і зараз світилося лише в чергового офіцера та писаря. Підперши долонями голову, біля столу сидів Мокану Григоре, черговий писар, і невдоволено поглядав у відчинені двері на капітана Смеу. А той наче не знаходив собі місця. Заклав за спину руки і весь час походжав по кімнаті.

Черговому писареві було чого сердитися на начальника шифрувального відділу. Коли більшість вважали нічне чергування досить-таки неприємним нарядом, то для писарів першого й третього відділів воно ставало нагодою хоч трошки відпочити. Адже вночі роботи чортма, особливо коли на передовій стоїть тиша. Секретар мусив лише відповідати на телефонні дзвінки та приймати донесення з частин, а також скласти акт прийому та передачі чергування. З вечора й до півночі дзвонили з різних частин, а потім аж до ранку черговий секретар міг спати.

Саме тому Мокану Григоре, стаючи на чергування, й радувався, що зможе зразу подрімати години півтори, не говорячи вже про всю ніч до ранку. Він радів, бо в їхньому відділі працювали завжди далеко запівніч.

Але це чергування його трохи розчарувало. По-перше, сьогодні весь їхній відділ закінчив роботу рано. А крім того, капітана Смеу, з яким Мокану випало вартувати, напевно, мучило безсоння. Ось уже північ, а він і не думає лягати, ходить, як неприкаяний, по кімнаті.

«Що це на нього найшло?» — думав Григоре, відчуваючи, що очі його склепляються од сну.

Хоча б ще двері були зачинені. Поклав би голову на стіл і подрімав би з годинку. Правда, сержант намагався їх прихилити, нібито для. того, щоб капітанові не заважали телефонні дзвінки, та Смеу не дозволив.

— Нехай, не зачиняй! Я ще не збираюсь спати.

— Воля ваша, пане капітан!

Час минав дуже повільно!.. А сон уже кружляв навколо. Втома, наче якийсь тягар, хилила голову додолу. Та й глибока тиша, що оповила все навколо, теж спонукала до сну. Скрізь спокій, лише дощ барабанить у шибки та інколи вітер застугонить у комині.

Мокану Григоре, сидячи на стільці, куняв, а потім прокидався, щоб через хвилинку знову задрімати. Капітан Смеу, не звертаючи на писаря ніякої уваги, невтомно походжав по кімнаті. Час від часу зиркав на годинник, хмурився і все-таки ходив туди й сюди.

На якусь мить Мокану зовсім заснув. А почувши телефонний дзвінок, підхопився, як ошпарений.

— Черговий секретар сержант-тетеріст Мокану Григоре слухає вас!

— Біля телефону капітан Георгіу. Поклич пана капітана Смеу!

Та начальник шифрувального відділу уже стояв поруч. Сержант передав йому трубку.

— Ти, Смеу? — почув Мокану запитання.

— Так?

— Ну, як?

— Поки що нічого!

— Скоро вже північ.

— Знаю.

— Будь здоров!

— Будь здоров!

Ця коротка розмова зовсім одігнала сон від Мокану. Він знав уже добре, що капітан Георгіу не прокинеться марно вночі, щоб подзвонити черговому офіцеру. Григоре чергував уже не раз, і такого ще не траплялось. До речі, й відповідь капітана Смеу була досить промовистою: «Поки що нічого!». Значить, штабу відомо, що цієї ночі мусить щось відбутися. Можливо, німці спробують атакувати.

Перспектива нічної атаки вкрай зіпсувала сержантові настрій. Він уже знав, що це означало, — безсонна ніч, десятки дзвінків та безліч донесень з частин, накази й розпорядження КП.

«Чорти б їх забрали! — сердито вилаявся Мокану. — Біда звалилась на мою голову. А завтра знову робота…»

Знадвору донеслись чіткі кроки: мінявся караул… Значить, північ.

— Вартовий до вартового, марш! — прорізав шум дощу наказ розводящого.

Тупіт поступово затих. Мокану якийсь час дослухався до кроків солдата, що стояв на варті біля арки головного входу.

«На цього хоч не йде дощ! — подумав він. — А от інші».

Над головою почувся тупіт: мінявся днювальний, що стояв біля генералового кабінету.

Так уже повелося: караул, змінивши вартового біля парадних дверей, не підіймався сходами нагору, щоб не забруднити їх, а проходив через чорний хід, змінюючи й там днювального.

«А зараз почнуть дзвонити з частин», — подумав Мокану, підготовляючи перо та чорнильницю.

Капітан Смеу вже не походжав по кімнаті. Він вдивлявся в нічну темряву, заклавши руки за слину. Лівою ногою злегенька постукував по підлозі, наче відбиваючи такт якоїсь мелодії.

«Та й нервовий же начальник шифрувального відділу!» — зробив висновок Григоре, знімаючи трубку.

— Хто це? — запитав з порога Смеу.

— «Тротуш», пане капітан!

— Добре! Послухай, що вони хочуть! — І знову повернувся до вікна, втупивши погляд у темряву.

В той час, як Мокану Григоре записував телефонограму, в бібліотеці сталася подія, що декому могла здатися незвичайною.

Кілька поличок на лівій стіні, десь