Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Маленький чоловік і досі був у пальті. Він повільно роздягся, а коли підійшов до вікна, побачив брата. Високий, кащуватий, зігнутий у карку, він обережно переступав калюжі. Щось рідне до жалю було в тій напрочуд знайомій постаті, і маленький чоловік знову відчув у собі музику. Була вона сіра, як і цей день, з брунатними смугами і з червоним схлипом у глибині - з тонким прочуттям зеленого. Здавна навчився пристосовувати звуки до кольорів, зрештою, не його була це вигадка.

- Іде тато, - сказала Віра, зводячись навшпиньки.

- Ти його любиш? - спитав маленький чоловік.

- Та ж люблю! - сказала дівчинка - А чого про це питаєшся?

- До діда й баби ходиш?

- Зараз ні, - відказала Віра. - Зараз вони посварені. Тато якихось ліків бабі не купив…

- Ну, гаразд, - мовив маленький чоловік, усе ще дивлячись у вікно. - Бачиш, онде по вулиці йде тьотя-листоноша?

- Це ми граємося, чи справді? - повернула голову дівчинка.

- Ясне діло, що граємося.

- Тоді бачу, - сказала дівчинка. - Несе юна величезну сумку.

- Еге ж, листи з усього світу. А один - до тебе. Тобі написав його принц, який сидить закутий у горі, перетворений на страшну потвору. Він хоче, щоб ти звільнила його.

- Хе-хе, - тихо засміялася дівчинка. - Але я ж не принцеса!

- Хто тобі сказав, що ти не принцеса?

- Хіба живуть принцеси в такій хаті? - спитала Віра.

- А Попелюшка?

- Попелюшка не була принцеса, - сказала Віра. - Просто вона вийшла заміж за принца.

- Значить, і вона стала принцесою, - сказав переконано маленький чоловік. - Ти теж так можеш, тільки треба дуже захотіти.

- Як так - захотіти? - спитала Віра.

- Заплющ очі, - сказав маленький чоловік. - Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?

- Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся…

Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження - смерть темного і народження зеленого. «Зелений світе, - хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. - Прийди ти вже нарешті!»

- Дядю, дядю! - торкала йога Віра. - Ти що, забув про казку?

- Не забув, дівчинко, - сказав він тепло. - Сама підеш визволяти принца чи хай він до тебе прийде?

Дівчинка на хвилю задумалась.

- Хай до мене прийде, - сказала вона.

- Тоді дивися на дорогу. Пильно дивися. Хто перший на ній з’явиться, той і стане принцом.

Вони стояли й дивилися. І справді, в глибині з’явилася постать. Висока, кащувата - ішла, ніби чорногуз, і похитувалась. Покивувала головою - в руці в неї матилялася авоська.

- Еге-ге! - засміялася раптом Віра - Та то ж тато!

Вони випили по чарці. Горілка була з перцем, і червоний стручок яскраво світився у жовтуватій рідині.

- Шкода, що на роботу, - мовив брат, - а то ми усю пляшку роздавили б!

- Я неохочий до цього зілля, - тихо відказав маленький чоловік, од випитого у нього заграли на щоках землисті плями.

- А я, часом, люблю: коли тоскно стає або коли дуже сердитий.

- Ідеш на роботу - мале саме лишається?

- Платимо хазяйці, щоб дивилася ці півтори години. Далеко у нас робота.

- Простіше було б завести до старих, - сказав маленький чоловік.

- Про це давай не говорити, - відповів Стах. - Я своїх дітей нікому накидувати не збираюсь.

Брат нарізав тоненькими смужками сирки і кидав ті смужки до рота.

- У мене капусняк є, може, хочеш?

- Ні, - сказав маленький чоловік. - Я пообідав удома. Дивна річ у мене з цим ділом, - він хитнув на пляшку. - Вип’ю чарку і такий мене сум бере!

- А тобі чого сумувати? В тебе ж усе гаразд!

- Звісно, гаразд, - сказав маленький чоловік. - Але сум - це все одно, що музика в душі. Промиває й очищує.

- То на здоров’я! - сказав брат, наливаючи другу чарку.

- Я більше не питиму, - мовив маленький чоловік. - У