Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Довго тебе не було, - сказав батько. - Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..

Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.

- Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, - сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.

- Я зараз дрова рубаю сам, - сказав батько. - Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..

- Це ти мав би сказати, - мовив маленький чоловік. - Не покинув писати щоденника погоди?

- Пишу, - широко всміхнувся батько, здається, він і заговорив про погоду, щоб перевести на це мову. - До речі, я недавно почув від одного, що коли перший день березня ясний, то рік - урожайний, а який буде день шостий, сьомий і до дванадцятого, така буде погода в ті самі дні в решті місяців. По-моєму, той прогнозист пересолив…

- Я й кажу, - уперто втрутилася мати, - забирайся, щоб мої очі тебе не бачили! Як тобі це подобається?

- З того часу порогу нашого не переступають, - підтримав дружину батько. Зітхнув і понурився.

- Не знаю, хто з нас егоїст, - підхопила мати. - Я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою…

- За моє жито мене й бито, - сказав батько. - Мати все здоров’я вам віддала.

- Не треба мені ані їхньої помочі, ані дров!

- Той самий чоловік сказав мені й інше, - сказав батько, косячи оком у бік своєї розгніваної половини. - Коли чотирнадцятий день ясний, то й рік буде добрий, а коли негода, то рік буде вітряний…

- Сьогодні воно і є, чотирнадцяте число, - сказав маленький чоловік, виймаючи з течки ключа для настройки й камертон.

- А що я кажу! - мовив батько і по-змовницькому підморгнув синові.

Зняв з фортепіано поперечну дошку, оголивши струни з повстяними молоточками. Підкручував ґвинти, натискаючи водночас на клавішу і звіряючи звук з камертоном. Мати стояла поруч і ще раз переказувала, що тут у них відбулося. Батько позіхнув, прикривши рота долонею, і покульгав у свою кімнату: там він сяде біля вікна й дивитиметься в насумрену даль, а потім запише у своєму щоденнику, що день чотирнадцятого березня - негожий і що треба обов’язково перевірити, чи правду сказав йому той чоловік, котрий провіщав вітряну погоду. Батько був пенсіонер і, здається, забув, чим він займався до пенсії, зараз він - синоптик. Може, тому в нього в кімнаті росте якийсь особливий вазон з великим круглоовальним, вигадливо прорізаним листям. Ця рослина, як каже батько, приблукала сюди з Гватемали, там це листя шириною до метра. Воно має повітряне коріння, яким чіпляється до стовбурів дерев і росте, накручуючись на ті дерева, а коли нікуди підійматися, спадає до землі. Зараз на кінцях листків вазона тремтять водяні краплі, вони крапають на підвіконня. Перед дощем рослина починає плакати, наче смутиться й сама, - батько любить цей вазон ніжно й віддано, а коли говорить про нього, голос його тремтить од зворушення. Можливо, й зараз вазон беззвучно плаче, батько дивиться на нього й починає тихо йому співчувати. Маленький чоловічок тимчасом підтягував на півтону звучання кожної струни, і коли вона гучала чисто й правильно, на його обличчі з’являлася та ж таки усмішка, яка з’являється в його батька, коли той переконується, що його прогнозування збулося. Мати присіла від сина поодаль і все ще говорила. Це заважало йому, адже мати вряди-годи перепитувала, чи слухає він її і чи не заважає вона йому своїми балачками. Він не відповідав, і це, здається, задовольняло її - так у них повелося віддавна. Отож вона знову детально оповіла ту ж таки історію і схлипнула, і з очей цього разу таки покотилися сльози зовсім так само, як течуть із листя того гватемальського монстра. Маленький чоловічок перестав наладнувати фортепіано і прокрутився на ґвинтовому ослінці.

- Не переймайся, - сказав він. - Чого не буває; погиркалися трохи, але скоро й помиритеся.

- Ну, ні! - обурено підхопилася зі стільця мати. - Я йому цього не прощу. Ти тільки подумай: назвати рідну матір егоїсткою! Та як у нього язик повернувся!

- Сама ж кажеш: випив був.

- А як випив, то не треба стежити, що кажеш? Треба дозволяти собі таке хамство?

Маленький чоловік гмикнув, видимо з нею погоджуючись, і знову крутнувся на стільці. Зарипів ґвинт, але цього разу він перестарався: звук вийшов зависокий. Тоді спустив струну, а коли в кімнаті з’явилося щось чисте й осяйне, задоволено прихитнув головою. Ще раз натис на клавішу: звук був божественний - він перебіг пальцями по тих клавішах, які вже були наладновані. Струни зарокотіли дружно й гармонійно, і маленький чоловік подумав, що приїхав сюди оновитися й наладнатись, як і цей інструмент. Хотів підняти на півтону весь свій настрій - щось там у нього, де тепер жив, було негаразд. Подумав, що ні батько, ні мати не спитали, як йому живеться; та й коли б спитали, не оповів би їм нічого. Вони обоє зраділи, що знайшли собі співрозмовника, а в нього душа плаче і стогне! Прагнув патріархальної тиші рідного дому, бо в тілі з’явилася неприємна