Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Вступив у двір, а приятель, підморгнувши по-змовницькому, повів його у сарай. Відхилив дошку і витяг звідти пляшку «Червоного міцного».

- Це мій сховок, - сказав. - Тільки не продай мене!..

- А жінка на роботі? - спитав Льонька.

- А де ж їй, голубці, бути? - захихотів Олексій. - Їй і не сниться, що ми смикнемо. Виграю, ще одну купиш…

- А не виграєш?

- Це я не виграю? - звів брови приятель. - Мені Борис-електрик таку комбінаційку показав!..

Пішли до хати, де стояло блюдечко з нарізаним салом, лежало півхлібини і дві цибулини.

- Спершу вип’ємо, а тоді заграємо, - сказав Олексій.

- А може, на свіжу голову заграємо?

- У мене голова свіжіша, коли вип’ю, - захихотів приятель.

Здер станіоль, і червона рідина забулькала в склянки.

- Треба придумать таке! - сказав задоволено. - Бутилка якраз на два стакани. Будьмо!

Торкнулися склянками й перехилили. Олексій випив махом, а Льонька прикладався двічі. Тоді з’їли сало, цибулю й півбуханця.

- Ясна в тебе голова? - спитав іронічно Льонька.

- Як стьоклишко! - відказав приятель і витяг дошку із шахами.

Вони грали якраз п’ять хвилин.

- Стривай! - закричав невдоволено Олексій. - Я не так пішов! Можна, переходжу?

Але Льонька вже встав. На його обличчі цвіла ота трохи в’їдлива, але й блага усмішка.

- Нє, давай переходжу! - гаряче запропонував Олексій. - Накше партія незаконна буде.

- Як так незаконна? - здивувався Льонька.

- А так, шо не куплю другої пляшки!

- Ти вже на програш поставив, - байдуже відказав Льонька. - Ніколи мені!

- На поїзд не вспієш?

- Може, й на поїзд, - сказав Льонька. - Хто зна!

- Странний ти сьодня. Давай ще партійку й баста!

Але Льонька натягав на голову картуза, на вустах цвіла та ж таки усмішка, що Броня називала її ідіотською, тільки було в ній щось неживе. Приятель помітив того усміха й махнув рукою.

- Да, шось з тобою дєлаїця, - сказав, пильно позирнувши. - Не моє воно діло, а по-моєму, ти перегнув.

- Не знаю, - сказав Льонька й подивився поверх приятелевої голови. І очі його стали, так само, як усмішка, напівмертві.

- Куди ж підеш? - спитав співчутливо Олексій.

- Куди ноги понесуть, - спроквола відказав Льонька - Чи ж я знаю?

Стояли й дивилися пильно один на одного. Перший не витримав Олексій, махнув рукою, ще й пальцями приклацнув.

- По-моєму тобі дур зайшов у голову, - сказав Олексій. - А може, порода така заклята.

- Порода, - згодився Льонька - Такий і батько в мене був.

- Ну, тоді тебе з мєста не здвинуть, - зітхнув Олексій. - То шо, й не повернешся сюди нікада?

Льонька не відповів, але й усмішка, й очі, й все лице, що подобали зовсім на таку машкару, яка приснилася сьогодні Броні, були мертві й непроникно-спокійні.

Ішов вулицею, тягнучи валізу і скриньку з інструментом, хміль легко грав йому в голові, ніби хтось затишно там укублився, хтось малий, з кудлатим волоссям на голові, приклав до підборіддя скрипочку й награвав печально. Добре знав, що ступає між прожекторів поглядів, які течуть на нього від кожної хати, але залишався непроникний, бо відав, що всі вони пізнали його історію до дрібочки, що йому нема тут перед ким виправдовуватися і щось пояснювати. Водночас відчув за собою чийсь погляд; можливо, це дивився на нього приятель, що залишився стояти біля хвіртки, а може, Тоська, яка вийшла до хвіртки ще тоді, коли покинув Бронине обійстя, і яка простояла біля тієї хвіртки весь час, поки залишався в Олексієвій хаті. Лила в той бік сиву печаль, намагаючись привернути до себе Льоньчину увагу, аж вся переливалася у погляд, аж був той потужним покотом енергії, але Льонька її не помітив, навіть оком не кинув, ніби й не існувало її, а вчинив так тому, бо її й насправді для нього не існувало. Можливо також, що й Броня опинилася в казковий спосіб удома, а тепер стояла (вона чи тінь її) і дивилась, і вбивала йому між лопатки, мов ножа, погляда, але той ніж цього разу ані одежі, ані шкіри йому не пробив. Згадав казку, що її оповідала йому в дитинстві баба, в якій героєві, щоб витримати випробування, не можна ні в якому разі обертатися. Тепер сам був ніби герой із казки: якась дужа сила брала за плечі й повертала, але ще більша сила його від того втримувала, отож так і не обернувся, а відтак не довідався, що ж відбувалося за його спиною.

Ішов вулицею та йшов. Здавалося, що ступає по натягненому дроті, кінці якого загубилися в просторі, сам складений із геометричних фігур, а голову має, мов зрізаний конус, до якого підвішено машкару, а до машкари підвішено мертву всмішку, а очі вставлено скляні. З одного й другого боку лежали куби хат, стояли куби сусідів, лежали кола дерев, власне їхніх корон, прив’язаних до землі кодолами стовбурів, та все те було ніби вирізане з картону