Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Броня вискочила на ґанка і спитала в Олексія за жінку. Голос її був солодкий і лагідний: говорила про Гальчину вагітність.

- Да, в неї всьо в порядкі, - сказав Олексій. - Колі буде все харашо, хочу, щоб вдома годиків два посиділа.

- Канєшно, - підхопила Броня. - Поки стане на ноги, стільки того клопоту.

- Я так і сказав, - повільно мовив Олексій, жуючи цигарку. - Шо я їй - враг?

- Ясно - не враг, - повіла Броня не так для Олексія, як для Льоньки. - Чоловік і жона, як одна стіна.

- Я цю поговорку наче знаю, - захихотів Олексій. - Чоловік і жона - одна сатана!

Покосувала у Льоньчин бік, але той був холодний, мов неживий.

- Ти як скажеш! - кинула Олексію, зовсім не обурившись. Війнула спідницею і сховалась у сінях.

- Тада договорились, - сказав Олексій, пихнувши димом. - Ій-бо, вріжу мата, аж руки чешуться. Борис-електрик таку комбінаційку показав, в два щота мене роздумбасив…

Льонька затирав стіну. Темно-сіра пляма значилася на білому полі, наче почварний павук.

- Галька й мені казала стіну закидать, - мовив приятель, змружуючи ліве око, на яке наплив дим. - Он, каже, завтра відгул, закидай. Знайшла дурного!

Він раптом захихотів, озирнувся й прошепотів:

- Слиш, поставлю ту бутилку, шо програв. А коли виграю, поставиш і ти, договорились?

- Чо ж, поставлю, - сказав Льонька і звівся, оглядаючи роботу. Тоді підтяг тазика до облупленого рогу і почав збивати розтрісканий тиньк.

- Ти такий зануда! - протяг Олексій. - Отак посмотрю на тебе - ригать хочеться. Будеш вкалувать і сьодня до ночі?

- Треба, - переконано сказав Льонька.

Олексій повернув голову, де стояв дощатий стіл і де поприлипали до лавок доміношники - за мить його й не стало, тільки залишивсь у повітрі сивий смердючий клубінь тютюнового диму.

Тоді знову з’явилася на порозі Броня.

- Довго будеш дуться? - спитала мирно.

Не відповів, наче не чув. Кидав розчином на ріг і грязько заліплював стіну. Залишався холодний та байдужий, і відчула Броня, що ще не відійшов. Тому фукнула зневажливо й знову сховалась у сінях.

Працював спокійно, методично й начебто неохоче. Здавалося, жив десь не тут, а замість себе покинув заводну ляльку, яка тільки й знала, що одновимірні, монотонні рухи. Кидав розчином і загладжував кельмою, відтак полишав, щоб схопилося, переходив до закиданого раніше, затирав, тоді віднаходив нове місце для підмазки. Рухався отак уздовж стіни, пересуваючи тазика, наче магічне дійство справляючи, тобто обкидів дім, у якому прожив певний час, оцими потворними цементними образами жаб, і ті жаби охоплювали ту хату лапами й присмоктувалися до неї. Цим самим ніби писав на стінах загадкові письмена, шифр того всього, що хотів сказати володарці цього дому, але не знаходив до того сили; принаймні так подумала Броня, тягнучи від колонки відро води. По воду пішла спеціально, бо то була його робота - сподівалася, що зупинить, відбере відро, але й не озирнувся, хоча відром виразисто подзвонювала, і ніби сам прилип до тієї покритої жабами стіни - захоплений творець містичних образів. Віяло від нього таким відчуженням, що не зважувалась удруге озватися до нього. Коли ж кельма зі скреготом вишкрябала з тазика рештки розчину, звівся, розминаючи закляклі ноги й задоволено озирнув зроблене. Кралися сутінки, а в глибині вулички палали, наче набухши, розцвічені кулі дерев. Були прозоро-тремкі, наче рвались у небо і тільки кодоли стовбурів тримали їх біля землі. Броня засвітила в хаті. Таки нікуди не пішла, бо й не тягло. Затята Льончина мовчанка непокоїла все більше: не відала, як її перебити. Чекала, поки зайде до хати, принаймні захоче щось переїсти. Тоді можна буде спробувати ще раз до нього заговорити, а може, й обійняти.

Льонька ж тимчасом оглядав двора: паркана було полагоджено, розхитані петлі на хвіртці підбито, дірку на даху в сараї, через яку крапало, закладено, хату підлагоджено - білити не його була турбота, а ясінчина. Шукав очима неладу чи чогось недоробленого, але не побачив, та й темнаво вже. Від цементу шкіра рук сохла, і він пішов умитися. Вмивався довго й старанно, голосно кляпаючи носиком умивальника, аж той кляпіт почав дратувати Броню і на кожен звук підскакувала. Ніяк не могла дочекатися, поки зайде до хати. Але він увіч не поспішав. Сів на ґанку і спокійно перекурював, дивлячись мертвими очима туди, де буяло море травневого цвіту і де ридав соловей, гаряче признаючись своїй коханій у своїх несталих і тимчасових почуттях, але Льонька того солов’я не чув. Вогник цигарки спалахував через однакові інтервали, ніби передавав тому солов’ю потаємні сигнали, а що сутінок загус уже зовсім, освітлював на коротку мить закостеніле обличчя. Зрештою, цигарка припекла пальці, викинув її в помийне відро. Засипіла й видала з себе останній дим, як нечиста сила, котра щезає, і це стало для нього сигналом. Звівся, важко розгинаючись, махнув кілька разів руками для розминки, звільна взявся за ручку дверей, але затримався - заходити не хотілось. Однак переборов себе і зайшов.

- Бери там їж, - сказала із хати Броня.

Не почув, відчинив двері комірчини і вже ступнув через порога.

- Стривай, побалакати хочу, - сказала зовсім голосно Броня.

Але й це не дійшло до нього, бо таки переступив межу и зачинився. Глухо стукнула защібка, немов кинула поміж ним і нею стіну, яка впала хоч і безшумно, але важко й нерухомо стверділа. Тоді Броня кинулася до комірчини й затермосила дверми.

- Відчини, Льонь, ну, відчини, - благала