Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Карачкувата Гальчина постать повільно хиталася поміж натягнутих дротів, ніби голівка маятника.
- Не хочеться мені пить, - так само тоскно сказав Льонька. - Коти на душі шкребуть.
- Тому й тра заморить черв’ячка, - перейшов на пристрасний шепіт Олексій. - Я тебе пунімаю: коли б мені моя вчудила, шо тобі Бронька, я її так би оддухопелив, що тиждень зализувалася б. Не подивився б, шо пузата. Странно, - сказав він, - вона вже давно теє, а ти тіко зара примітив. То шо, сообразим?
Приятелева жінка все ще поколихувалася між натягнених дротів. Ступала сторожко, але обличчя мала незворушне.
- Люблю дивиться на женщину, яку сам обработав, - сказав Олексій, любовно зирячи на жінку, яка ще більше наблизилася. - Це коли б ти свою Броньку так обработав, то не така б опришкувата була. Баби, вони насільничання люблять.
- А я того не вмію, - сказав тоскно Льонька - Я люблю, шоб по-харошому виходило.
- Знаїш шо, - ще тихіше проказав Олексій. - Ти сходи по випивку сам, купиш шо нада, гроші я тобі посля оддам. Зайду до тебе в столярку, тада й трахнемо.
Він скинув головою, як кінь, бо вже кроків за п’ять біля них спинилася Галька і дивилася підозріливо.
- Чом це обідать не йдеш? - спитала. - Чи вже на шось вмовляєтесь?
- Куримо, - сказав похопливо Олексій. - Сядь, Галь, оддохни!..
Галька присіла біля них, не стало про що розмовляти. Пускали хвилі диму й мовчали.
- Ще не помирився з Бронею? - співчутливо спитала Галька.
Льонька подивився на неї крижаними очима.
- А ти зі своїм не сваришся? - спитав знехотя.
- Сварюся. Попробуй з вашим братом не свариться. Але твоя Бронька якась особа.
- Чого це особа? - здивувався Льонька. - Всі ви однакі.
- Ну, вже не скажи! Я може, свому лобуру викажу, шо про нього думаю, але руки на нього не підніму.
- Да ти нача, Галь, - сказав Льонька і встав. - На мене вона вже гоже руки не підійме. Піду щось перемну!
Олексій щосили моргав, сидячи за жінчиною спиною, але Льонька на нього уваги не звернув. Виплюнув недокурка й пішов і собі між розтягнених дротів, і йому раптом здалося, що це й справді бігова доріжка, а може, й зльотна смуга. Олексій із жінкою мовчки дивилися йому вслід.
- Коли б ти в мене був такий тихий, - мовила неголосно Галька, я тобі й лихого слова не сказала б…
- Брось, Галь, - самовпевнено прорік Олексій, він ще своєї сигарети не докурив. - У тихому болоті чорти водяться, помні ето. А іщо: я тебе кої-чим наділив, а він, бідолашка, свою Броньку обработать не може. Отут-то, Галь, собака й зарита. Я же не дурак!
І вони знову мовчки дивились, як повільно простує між дротів зі звішеною головою, похитуючись і ніби засторчовуючись, невелика й печальна Льоньчина постать.
- А мені його жаль, - сказала Галька протяжно. - Такий тихий і роботящий. Що та Бронька собі думає.
- Думає, шо хатіт, - сказав Олексій, випльовуючи сигарету. - І какоє нам до них, Галь, дєло? Кожен дуріє по-своєму… да! Ходім шось перекусимо, а то кишки болять.
Галька із видихом встала, а Олексій, любовно не неї дивлячись, подумав, що сьогодні в неї живіт більший, як був учора. Це наповнило його не тільки втіхою, а й чоловічою гордістю, ніби від нього залежало, щоб той живіт ріс.
Між натягнутих дротів, по довгій аж у кінець двору доріжці, схожій на бігову на стадіоні, все ще йшла, коливаючись, поникла Льоньчина постать, але вони на неї вже не дивилися, досить їм власного клопоту. А Льонька в цей час зирнув у небо, але не побачив у тому небі нічого, бо нічого там і не було. Гола й синя порожнеча, в яку його невідь-чому нестерпимо потягло. Тоді він подумав, що Олексій має рацію; треба збігати до магазину і якось зачавити черв’яка, котрий зітлив йому всю душу…
І він того черв’яка зачавив. Спершу з Олексієм у столярці, озираючись, щоб не застукали, а після роботи вже сам, бо виявилося, що черв’як ще не мертвий: знову заворушився, як гадюка, навіть шипіти почав. І Льонька влив у його пащу цілу чвертку, цього стало досить, щоб черв’як захлинувся, залився спиртом та й щасливо здох, перед смертю марячи чудовими снами; отож після таких операцій Льонька йшов, відчуваючи себе тоненьким, як голка, і пласким, як віконне скло, і таким же прозорим, і здавалося, що в те скло вмерз, як у лід, здохлий білий черв’як; і хоча був проспиртований та й у скло загнаний, почав розкладатись і смердіти падлом; а Льонька йшов дорогою, не бачачи її, аби йти, покладаючись, як кінь, на інстинктивний досвід ніг: кудись вони його та й заведуть, а очі його були ніби маленькі казанки й диміли тим, що в них варилося, а зварювалися в тих казанках хати, дерева, дивні істоти у спідницях, що цікаво на нього зирили, собаки, кури, якийсь мотоцикліста, що промчав повз нього, якась машина, але ні, машина була інвалідська, і визирав із неї, як з будки пес, їхній вуличний інвалід, про якого тільки й знали, що їздить в інвалідській машині, а більш нічого. Отож із казанків очей його підіймалася пара, через це весь світ бачив задимлений, а ще невимовно бридко гнив у його грудях убитий черв’як; а ще з рота його виповзали й викочувались якісь слова, хоч він думав: поспівує, і кожне слово нагадувало геометричні
