Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

запалало. Тож смикнувся, різко крутнувся і раптом подався із двору геть. Ішов чи майже біг донизу, до річки й горбів, адже мусив конечно вирватися з полону тієї бордової барви, що навалилася на нього і ніби спалити хотіла. Невеличкий хміль, котрий жив у його тілі, пропав до решти, і Льонька тільки й бачив, що бордову стежку в себе під ногами, тож ішов, чи й біг, чи підбігав, утікаючи бозна від кого, вряди-годи озирався, наче сподівався погоні, але наштовхувався тільки на спалахи чи ліхтарів, чи скалок битого скла - насправді були то очі цікавих, котрі стежили за ним і не могли не відчути від того, що трапилося, трепетного щастя.

Броня ж у цей час пригасала. Відкинула злощасну пошивку і ходила кімнатою, покусуючи губи. Те, що вчинила, було несподіване й для неї самої; зрештою, розмірковувала, міряючи пружним кроком кімнату, не сам пішов з дому, а його покликали; зрештою (ходила хатою й ходила), вона, здається, навіть хитнула йому, погоджуючись, щоб ішов; зрештою (кроки її гостро розбивали хатню тишу), хоча від нього й попахувало алкоголем, але вгощати прийнято, коли кличуть на поміч. Але такі розумні резони блукали десь у горішніх шарах Брониного мозку, в глибших сиділо інше: приліз отой, із риб’ячими очима, а хіба не бачив, що обоє зайняті? Вона згодилася, щоб Льонька пішов, але хіба не міг утямити, що згодилася для годиться? Окрім того, та його ідіотська усмішечка, яка виникає завжди, коли вип’є чи коли кпить із неї, - їй уже не раз кортіло з’їздити йому по фізіономії саме коли отак усміхався. Ще нижче, десь біля серця, відчувала й задоволення, бо все накопичене, ота каламуть і роздратування, невдоволення, якими кипіла відурана, пропали, наче не було їх - мала спалахнути, аби звільнитись. «Переживе!» - подумала жорстко й спинилася серед кімнати, гордо випнувши підборіддя, як войовник і переможець, і ніби наслухалася феміністичної агітації сорок. Тиша, що панувала довкруги, трохи стурбувала її, бо Льонька в хату так і не зайшов, певне, й досі стовбичить серед двору, начебто громом битий, зелений і задубілий, яким покинула його там і вже без тієї дурної усмішечки - це знала, бо, коли входила в дім, таки озирнулася. Краєчком серця збагнула, що зараз треба вийти, згладити і пом’якшити те, що сталось, адже вчинила щось небувале. «Переживе!» - ще жорсткіше подумала Броня, але за мить таки рушила до дверей і то через те, що в голову їй стрілила несподівана думка: А що, коли повернеться до Тоськи?»

Було довкола тихо, навіть підозріло тихо. Уже пролетів чорногуз із жонами-воронами, уже подалися ближче до каменя, де засідали кумасі, сороки-феміністки, щоб долучитися до жіночого гурту, покинули двір і горобці, які часом налітали сюди зграями; мертво біліла пральна машина, а ще мертвіше лежала скручена валками білизна. Броня знову стурбувалася, але теж тільки краєчком серця. Її все-таки вразила порожнеча в дворі, адже там, де мав стояти Льонька, просвічувалася порожнеча, котра ще тримала Льоньчину подобу - саме цього і не сподівалась. І може тому в ній почав витворюватися сірий попіл від того вогню й жару, яким палала, пригасив її порив залагодити і зм’якшити те, що сталося; вуста стулилися й повужчали, а погляд поважчав. У серці ж прокинулася сіра зневага до того, котрий дозволив їй так себе принизити, і все ніби попелястим туманом покрилось, який затулив світлі окрайці, котрі в ній ще світилися. Рушила до пральної машини й почала буденно біля неї поратись, а коли рипнула хвіртка і в ній з’явилася усміхнена Людка, яка пішла до Броні, люб’язно покивуючи головою, та навіть зраділа і привітала її сердечніше, ніж завжди, принаймні матиме розраду, бо знову її почала покривати густа і сіра мла.

5

Пилорама вищала, як свиня, яку колють, а коли затихала, у вухах ще лунало гостре бриніння. Льонька вийшов із столярки - була обідня перерва. Звичайно заскакував на телефонну станцію, було це близько, де працювала Броня, і вони разом з’їдали свої бутерброди, або ж ішли в їдальню неподалець, але ось уже кілька днів як не чинив того. Рушив до лебідки, біля якої працював Олексій - через майданчика стриміли натягнені дроти, і він ішов поміж тих дротів, як по бігових доріжках на стадіоні. Приятель покинув роботу також - у вустах його диміла сигарета. Вони сіли на перекинуті ящики, щоб перекурити.

- Не програв тобі пляшки, - сказав Олексій, змружуючи одне око, що його вряди-годи покривав дим. - Уговор який був? Коли довше п’яти мінут, програв, а хто виграє, не догуваривались.

- Не програв, то не програв, - згодився мирно Льонька.

- Не думай, шо шкодую пригостити, - сказав Олексій. - Можу, када хочеш, пригостить, але тоді - не програв.

Льонька мовчав, утупившись на брудні передки чобіт, були запорошені дрібною тирсою.

- Хе-хе, - сказав Олексій. - А моя вирва вже до нас поглядає. Це думає, шо ми на випивку змовляємось.

- А ми й не змовляємося, - байдужно сказав Льонька.

У глибині двору й справді манячіла жіноча постать, ніби вагалася - йти до них чи ні. Зрештою, повільно рушила між натягнених дротів.

- Ти мене не пойняв, - сказав Олексій. - Хочу сказать, що не проти тебе вгостить, або ж скинемось, але тоді я не програв.

- Це шо, твоя Галька пузата? - спитав байдуже Льонька, дивлячись, як іде, перевалюючись ніби качка, між натягнутих дротів Галька.

- А ти шо, тільки тепер приметів? - здивувався Олексій. - Да, я їй встругнув. А то сам знаєш: чужа дитина - не своя! То як нащот того, щоб скинуться?

- Сторож твій іде сюди, - тоскно мовив Льонька.

- Е, баби на те й баби, щоб їх дурить, - легковажно сказав Олексій. - Шось придумаємо!