Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Хе-хе! - засміялася дівчинка - Хіба можна тягти небо на плечах?

- Березень - відказав брат. - Я ховаюсь од нього під ватяною ковдрою.

Засвітив смутною усмішкою, даючи зрозуміти, що сказане - жарт.

- Що з малою? - спитав маленький чоловік.

Дівчинка активно хрумтіла шоколадом.

- Безконечні застуди, - сказав брат. - Піде в садочок, побуде два дні - й температура. Ну, ми вирішили забрати її - ходимо з жінкою на різні зміни і майже не бачимо одне одного, - він позирнув на маленького чоловіка з прижмурцем - засвітився в його очах зелений вогник. - Це не мати тебе викликала? - спитав жорстко.

- Ні, - відповів маленький чоловік. - В мене випав вільний день, а там - субота й неділя. Знудився я цієї весни, а може, й утомився. Тиші захотілось.

- Як це так: захотілося тиші? - спитала дівчинка.

- Мати наговорила про тебе купу неприємностей.

- Ти ж її знаєш, - сказав брат сухо. - Все добре, зроблене їй, у рахунок не йде, а погане пам’ятається до найменших дрібничок і то з передісторичних часів. Ну, я й не втерпів!

- Щось там з ліками, - сказав маленький чоловік.

- Не купив, бо не було. Грязюка, дощ зі снігом, я обійшов усі аптеки. Доки знайшов, вони й одужали.

Маленький чоловік озирнув кімнату. Стіни під вікнами толожіли, збоку - місцевий пейзаж, намальований колись братом, і велика фотокартка дівчини з гостреньким носиком.

Брат вигорнувся з ковдри, як курча - зі шкарлупи. Худий і тонкий, у довгих квітчастих трусах і обвислій майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.

- Ти такий смішний, тату, - сказала вона.

Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.

- Ага, злякалася, - сказав брат, широко всміхаючись. - Ото знатимеш, як сміятися з батька.

Але мале, здається, не дуже й лякалося.

- Тату, ще! - сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.

- Отак і живемо, - мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.

- Тату, ще! - сказало мале.

- У мене й рук не лишиться, - добродушно сказав брат. - Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.

- Я хочу полетіти в небо, - ентузіастично сказала дівчинка.

Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.

- А ти чого не женишся? - спитав брат, натягаючи сорочку. - Боїшся волю загубити?

- Хто зна! - сказав маленький чоловік. - Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.

Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна - щось таке, як в увертюрі до ?Тангейзера» Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування - все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.

- Страшенно хочеться, - сказав він, - щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш - це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.

У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.

- Тобі добре говорити, - мовив він, - бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?

- Справді, - сказав він покірливо. - Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків - я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?

- Через дві години, - сказав брат. - Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?

Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.

- Все правильно! - сказав. - Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю