Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Такий ти сентиментальний?

- Може, й сентиментальний. Хочеться, щоб у вас тут добре було. Тоді й мені буде добре…

- Чудний ти, - сказав брат, заковтуючи другу чарку.

- Може, й чудний, - відповів сумовито маленький чоловік. - Бо в мене є своє прокляття. Ти от безверхим себе назвав, а я марнотравний, блудний. Щоразу тягне мене сюди, в рідне місце, а от жити тут не можу. Це в мене доля така: відчувати тугу за рідним домом, а рідного дому не мати.

- Мені б твої проблеми, - сказав гостро брат.

- А мені б твої, - сумно обізвався маленький чоловік. - Дивно в нас виходить, чи не так?

- Мені темно, - сказала Віра, яка все ще вовтузилася біля іграшок.

Стах увімкнув електрику і зашторив вікна.

- День, а начебто в ямі, - сказав він.

- Пора така, - відповів маленький чоловік. - Скоро все зміниться.

За дверима щось затупало і брязкнуло клямкою.

- Заходьте! - гукнув брат.

Через поріг переступила огрядна постать господині. Стала й дивилася на пляшку, в якій ясно палала перчина.

- Коли вам треба керогаз, то я не гаситиму, - сказала вона.

- Це в нас газ закінчився, - пояснив брат.

Відвисла губа Смердихи смикнулась, але, здається, вона не всміхалася. Нерушно дивилася на пляшку і наче чогось сподівалась.

- Випийте з нами, тітко, - здогадався брат.

Господиня перемнулася з ноги на ногу, хитнула головою, ніби відмовляючись, і рішуче ступнула до столу. Великі, потріскані од роботи пальці звично обхопили чарку.

- За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! - урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.

Брат простягнув їй бутерброда з сиром.

- Хе, зараза, припекла! - задоволено сказала вона - То як із керогазом?

- Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! - сказав брат.

Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.

- Такі ви неоднакі з братом, хе-хе! - сказала вона - Один високий, а другий малий.

- Так виросли, - мовив маленький чоловік.

- Нє! - сказала, раптом зупинившись, Смердиха. - Дайте-но мені, хлопці, ще одну, а то жолудок буде боліть! У жизні ще не пила не до пари!..

Брат наливав у чарку, а стручок усередині повільно плавав, відштовхуючись од стінок. Маленький чоловік дивився на того стручка і відчував, що березень таки проник у кімнату, хоч зашторено було вікна і запалено світло. Було прохолодно й вогко і не зникала та ж таки музика з увертюри до «Тангейзера». Оті сірі й темні потічки, що роз’їдали чорне. Здалося йому, що якась незрима сила підхопила дім, у якому вони сиділи, обійняла його й притисла догрудей. Маленький чоловік глибоко дихнув - бракувало і йому повітря.

- Славні ви хлопці! - проказала господиня, втираючись після другої чарки. - Ге, та ви й схожі один на одного! - вона засміялася. - Зовсім, скажу я вам, брати!

Вони вийшли з дому разом, Стах - на роботу, а маленький чоловік - до батьків. Небо низько висіло над землею, і Стах спустив до нього увінчану кепочкою голову:

- Цікаво, що там батько наворожив на сьогодні: дощ чи сніг? Він як дітвак із тією своєю погодою!

Маленький чоловік натомість почав розказувати про один веселий епізод зі студентського життя, коли на весну після молодого грому всі в гуртожитку ніби показилися й почали обливати одне одного водою.

- Наші предки, - сказав він братові, - колись вірили в очисну силу весняної води. Саме весняну воду вони називали живою, бо вона вбивала в людських душах зиму й приносила нове життя.

- Все ще миротвориш? - криво всміхнувся брат.

- З чого ти взяв?

- Заговорив алегоріями, - відповів Стах. - Думаєш, я дурний?

- Тобі це неприємно? - обережно спитав маленький чоловік.

- Я не з тих, хто любить копирсатись у власних ранах, - сказав брат і гордо звів голову.

І оця його гордість при виснаженому тілі, оте його сіре обличчя, облите світлом тьмавого дня, оцей гострий вогник у малих, серйозних очах - все це відгукнулось у серці маленького чоловіка знайомим болем: жалем, а може, й співчуттям Він подумав, що вони обоє - мати і брат, не так самолюбні, як горді, а може, те і друге. Може, їм бракує чогось простого і недвозначного, як дружній потиск руки. Він узяв брата за руку вище ліктя й сердечно її потис.

- Я радий, - сказав тепло, - що можу отак із тобою поговорити…

Брат блимнув на нього, ніби перевіряючи, чи не кпить він і чи не лукавить. Але маленький чоловік був щирий.

- Гаразд, - мовив він, - іди й вислуховуй скарги на мою невдячність, бо в