Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

В глибині рипнули двері, батько поклав пальця на вуста.

- Гарно ти грав, - сказав голосно. - Тільки сумно чогось.

- Погода така, - відповів маленький чоловік.

- Погода на настрій вплива, - мовив батько. - Більше того, навіть відчуття поганої погоди впливає на настрій. Я це по твоїй матері бачу, - він хитро засміявся й позирнув у бік жінки, яка входила з каструлею і з металевою підставкою.

- Це в нього називається гумор, - сказала добродушно мати. - Про що не заговорить, на погоду зверне. А розказував тобі браток, що його жіночка сказала, коли він мені нагрубив?

- Еге, еге, послухай, - підхопив батько уже без гумору. - Це таке матері сказати, яка душу їм, можна сказати, віддала.

- Вона сказала, що з мене вийшла б добра поміщиця. Ні, ти чув таке?

- Як так, поміщиця? - не зрозумів маленький чоловік.

- Бо я, бач, попросила твого братика принести мені, хворій, ліки! Бо я, мовляв, поганяла ним, як кріпаком. Бо він, бач, мені води приніс і дров два рази врубав і вже хотів, щоб я йому за це в ноги кланялась. А я кланятися не вмію.

- Теж мені робота, - сказав батько, - нарубати дров і води принести. У мене тоді температура була, то мати й не пускала.

- Рвався сам до тих дров і води, - мовила мати, - а як його пустити, коли температура була така! Перележали б і в холоді пару днів, а тої жебраної допомоги нам не тра.

Батько накручував коркотяг і на це материне слово урочисто бахнув корком. Понюхав напій і заусміхався.

- Кров землі, - сказав. - Недаремно колись це вино кров’ю господньою вважали. Сідай, стара, пригостимося.

Мати принесла чарки. Поставила зі стукотом і присіла до столу.

- Я вам трохи грошей привіз, - сказав ніяково маленький чоловік і поліз до кишені.

Він поклав банкноти на стіл, і мати скосила на них око.

- Ти завжди був добрий, - сказала вона. - Тільки я не хочу тебе грабувати.

- Це дрібниця, - відповів маленький чоловік і почервонів.

Вони випили по чарці й почали їсти. Дивилися кожне в тарілку й мовчали: пауза вийшла задовга й незручна.

- Що там сьогодні по телевізору? - спитала мати.

- Та чортзна-що, - відказав батько. - Коли буде про погоду, вмикнемо…

Маленький чоловік вийшов покурити - стояла темна березнева ніч. Війнуло широким, свіжим подихом: примерзлим болотом і запахом кори. Здавалося, дерева попри негоду почали вже прокидатися із зимової сплячки. Посилали одне одному попереджувальні сигнали й тихо зітхали. Світлий попіл зарипів під ногами, його прихопив легенький морозець. Маленький чоловік жадібно ковтнув диму - він хвилювався. Невідь од чого - чи від неприємних розмов, які вислухав, чи від цього раптового подиху весни. На вулиці блимотіло два ліхтарі, і його потягло за хвіртку. Хруско ламався під підошвами льодок, і він не повернувся в обійстя навіть докуривши сигарету: щось його тут затримувало. Десь поодаль задзвонили відра: хтось ішов по воду, кроки чітко лунали у весняній тиші. Світліли вікна хат, од кожного на дорогу падала світла стяга, осяюючи приморожені легкими мережками калюжі, брудні, сірі кристали льоду поблискували.

- Це ти, дядю? - сказала братова, наближаючись із порожніми відрами. - Бачиш, які ви добрі. Чарку випити не забули, а от води принести, то мені поночі тягнись.

Вона була повна, круглолиця й усміхалася. Те, що казала, було, здається, жартом.

- Здоров! - мовила вона - Дихаєш повітрячком?

- Давай сюди відра, - мирно сказав маленький чоловік.

- Ну що ж, допоможи, - братова передала йому відра - Вже наскаржилася баба на нас? - невістка засміялася глухо і ображено. - Дивна вона жінка!

- Ми всі у цьому світі дивні…

Ішов, подзвонюючи відрами, а братова важко ступала слідом.

- Так наморилася сьогодні на роботі, - сказала вона - Тіла не чую.

- Спочивай! - мирно відказав він.

- Де там спочинеш? Хоч борщу на завтра наварю. То що тобі баба наплела?

- Про все добре й недобре.

- Про добре навряд, - мовила братова - Мабуть, розказувала, що Стах не купив їй ліків. А коли тих ліків в аптеці не було?

- Звісно, - сказав маленький чоловік, накладаючи відро на носика колонки, повернутої в бік Олексієвого городу.

- Сам знаєш, Стах не такий, що розірветься в роботі. Але коли вони хворіли, то й дрова рубав, і воду носив. Я такого-сякого накручу й занесу. Мені здається, що це вона спеціально…

- Як так, спеціально?

- Не хоче, щоб ми дитину до неї приводили.

Він натис на важеля: вода шумко полилась у відро. Звук був заголосний, щоб при цьому балакати, і братова терпляче перечекала, поки наповняться відра.

- Мені здається, що вони і з хати нас вижили, щоб дитина їм не заважала.