Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Сказав це сухим, черствим голосом, але маленький чоловік лишився задоволений: його тепло таки дійшло до брата.
- Весна, - сказав він просто. - Організму бракує тепла і вітамінів. Чи, як казали в давнину: живої води.
- Бувай! - сказав Стах і, пришвидшивши крока, рушив між мерехтливі, як химерні очі, калюжі. Маленький чоловік стояв і незмигно дивився братові вслід. Начебто наповнював поглядом оту кащувату, високу, довгошию постать, що химерно помахувала руками і негарно заляпувала бризками праву штанину. Так було у Стаха з дитинства: в негоду він заляпував собі тільки праву штанину.
Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.
- Я забула сказати тобі ще про одне, - мовила вона хрипкуватим шепотом. - Не хотіла казати це при батькові, бо сам знаєш, який він у нас нервовий, а це його таки схвилювало б. Стах останнім часом почав сильно випивати. Мені вже про це не одна сусідка сказала. Ряба навіть бачила, що він і сторчував. Загубив шапку, і вона ту шапку принесла мені. Це добром не закінчиться.
Маленький чоловік мовчки дивився на матір.
- Ви що, випивали там? - спитала вона, дивлячись із підозрою.
- По чарці, - просто сказав маленький чоловік. - Йому на роботу йти…
- Казала мені одна - він з нею робить - і на роботі випиває. Вже йому раз за це й догану вліпили… Нічого він про це тобі не казав?
- Ані слова! - мовив маленький чоловік. - Може, це просто бабські плітки?
- Але про нього ж не плещуть, що він краде, - гостро сказала мати. - Де горить, там і курить…
- Я не побачив у ньому якихось змін. Був як завжди…
- А як він до матері почав ставитися? - так само гостро сказала вона. - Скільки я йому добра зробила: і дитину мені не раз накидали. Самі - під руку, і в кіно, а я ту дитину, вважай, і вигляділа! Але тепер уже не буду така дурна. Я йому так і сказала: годі мене використовувати! Не водіть мені своєї дитини і самі не ходіть!
- Все це маленькі пристрасті, - сказав він. - Перемелеться, і знову влагодиться…
- Так говориш, бо це не зачіпає тебе. А чіпнуліо б, то не такої б заспівав…
- Коли мене щось чіпає, я забираюся собі геть, - сказав він трохи сердито і рушив по жовтій од брикетного попелу стежці.
- Батькові про ті випивки не кажи! - мовила вона йому в спину. - Я тут хочу до сусідки скочити.
Відчинив двері й дихнув кислим запахом, який завше живе в малих будівлях. Із сіней вихором шмигнув у двері кіт, блимнувши на маленького чоловіка зеленими злодійськими очима.
- Це чий кіт? - гукнув він матері з сіней.
Мати вже була біля хвіртки.
- Прибився! - відказала голосно. - Коли б не взяли, задубів би на морозі…
Батько сидів за столом і щось повільно записував у грубого з ледериновою обкладинкою зошита.
- Сідай тут коло мене, - сказав він.
- Не хочу тобі заважати.
- Ти мені не завадиш. Мати пішла?
- Десь до сусідки.
- Ото й добре. Вона, знаєш, чогось в’їлась за це моє писання. Ну, маю я собі таке захоплення, цілих десять років веду щоденника погоди і записую всі прикмети на погоду, людей розпитую. Кому шкодить таке моє заняття?
- Нікому, - засміявся маленький чоловік. - По-моєму, це навіть здорово!
- А вона мене гризе. Побачить, що я за столом, зразу якусь роботу вигадує або ґдирати почина: ледачий, нема йому чого робити, те і се! Хоч бери та й плач!
- А ти береш і спокійнісінько пишеш собі далі, - сказав маленький чоловік.
- Аякже, - батько округлив очі. - Не можу ж я піддаватися бабським вибаганкам. Вона добра, мати, але як візьме щось собі в голову, ну, просто спасу нема!.. Я вже й лагідненько намагаюся; кудись подасться, то й пишу. Оце знаєш, яку штуку почув од одного сільського. Купив тут, на околиці, хату. Нє, ти послухай, що він сказав: чистий тобі фольклор! Коли худоба повертається увечері, то треба дивитись, яка корова буде попереду, і за мастю тієї корови визначати погоду наступного дня. Чув ти таке? Коли біла йде чи руда - день ясний, чорна - день похмурий чи дощ, а ряба - то змінна погода. Я не дуже в це повірив, казкою це трохи пахне. Ій-бо, коли б мав де на селі знайомого, то упросився б на кілька день, щоб перевірити це критично. То байка це чи правда?
- Ніколи не жив у селі, - сказав маленький чоловік. - Як і ти…
- Це недобре, - сказав батько. - Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою - коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття - це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не
