Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

воріт, все ще стискаючи в руці віхтя, - чи задля самооборони, чи забула його покласти. Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. «Чорт забирай з цими вухами, - подумав невдоволено Микола, - знову позабивалися сіркою». Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.

Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.

- Що там? - спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.

- Якийсь він чудний, цей чоловік, - нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. - Каже, що народився в нашому домі.

- То й що? - каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.

- Чого ти сердишся? - незворушно спитала Катерина.

- Бо не кажеш все одразу, а тягнеш…

- Тра все порядком розказать, - спокійно промовила Катерина. - Каже, що народився в нашому домі.

- Це я вже чув.

- Каже, що його мати продала цей дім.

- Продала мені, я це знаю, - так само нетерпляче сказав Микола.

- То ти знаєш цього чоловіка? - спитала здивовано Катерина.

- Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, - невдоволено пояснив Микола. - Чого ти така дурна?

- Ну, коли я дурна, то чого й говорить, - сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.

- Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?

- Хоче хату подивиться.

- А ти йому що?

- Сказала, що в тебе спитаюся.

Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:

- Чорт його бери, хай дивиться!

Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.

- Заходьте, заходьте! - тонко гукнула йому Катерина. - Заходьте, він дозволив…

2

Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. «Може, затягти на штанях пасок», - подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.

- Прошу мені вибачити, - чемно сказав чоловік, все ще розглядаючись по двору. - Так у мене склалося життя, що не був я тут у вас тридцять літ. На старість ми стаємо сентиментальні, і я дуже прошу вибачити, що турбую вас.

Микола мовчав. Очі його вже були, правда не вузькі, а круглі, як пувички; пильно розглядав тими пувичками пришельця. Дві речі він відмітив: одежа на ньому була простувата й стара, але голос був приємний, поставлений, мова ж - як у вчителя.

- Хе-хе! - сказав Микола. - А я шо?

Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.

- Дозволите присісти, - спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.

- Я, люди, може, на старості літ і здурів, - сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.

- Чого це ви на себе таке кажете? - спитала Катерина.

- П’ять років добирався я до Житомира, - сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.

- П’ять років - це довго, - поблажливо сказав Микола, він уже, здається, зрозумів, що цей чоловік не без зайчика в голові. «Буйний чи тихий?» - подумав він, сторожко блимнувши на жінку. Та ж стояла із широко розтуленим ротом і круглими від здивування очима.

- Бог ти мій! - тихо вигукнула вона. - Цілих п’ять років!

- Не думайте, що я з глузду зсунувся, - сказав чоловік, пильно зирнувши на Миколу, той аж зайорзався на стільці. - В наших, так би мовити, умовах переїхати з міста у місто не така легка річ. Я ж добирався сюди з Алтаю.

- Через обмін квартирами? - спитав Микола.

- Через обмін, - зітхнув чоловік. - Отак стрибав, як цвіркун, з міста у місто. Поки знайдеш обмінника, поки всі формальності… та що про це казати…

Він замовк і сидів, ніби глибоко втомлений, начебто вся енергія, яку виявив, стрибаючи отак, мов цвіркун, із міста до міста, нарешті висякла, бо вона таки висякла, - сидів у дворі, який колись був його рідним; було якось дивно й трохи незручно: чи досяг, нарешті, того, чого прагнув? «Ні, - подумав він, розглядаючи поставлене перед ним кругле Миколине обличчя, - це ще не те, чого я прагнув! Я й справді сиджу у рідному обійсті, - подумав він, -